УДК 37.011.3-051:37.091.12

 

Вітебська П.В.,

аспірантка кафедри історії педагогіки та загальної педагогіки Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка

 

 

Педагогічний оптимізм як предмет професійного самовиховання сучасного вчителя

 

У статті розглянуто проблему самовиховання педагогічного оптимізму як одну з найважливіших моральних педагогічних рис сучасного вчителя.

 

Ключові слова: педагогічний оптимізм, самовиховання, самопідтримка, психолого-педагогічна культура, покликання, педагогічне спілкування.

 

Актуальність порушеної проблеми.  Самовиховання як свідома діяльність людини, спрямована на вдосконалення особистістю себе самої,  розглядається насамперед з точки зору змісту того, що необхідно вдосконалювати. Педагог ставить перед собою мету – якнайкраще підготуватись до професійної діяльності; тому завданнями професійного самовиховання сучасного вчителя є розвиток професійно значущих якостей його особистості.

Маємо на увазі насамперед високий рівень методологічної підготовки спеціаліста, удосконалення його здатності до постійного розвитку моральної культури, формування готовності до широкого і глибокого соціально-педагогічного мислення і творчості.

Найбільш важливу суспільну групу вимог до особистості сучасного педагога складають вимоги до нього як до представника суспільства, який впливає на інших і формує особистість учня власним прикладом. Мова йде про морально-педагогічні якості педагога, зокрема і про інтереси, потреби, переконання та мотиви поведінки. Такими варто вважати загальнолюдські якості, риси характеру і спрямованість особистості в цілому.

Однією з найважливіших морально-педагогічних рис сучасного педагога є педагогічний оптимізм. Він забезпечує спрямування вчителя на позитивний результат як на початковій стадії, так і протягом усієї професійної діяльності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Педагогічний оптимізм як один із компонентів формування педагогічної культури майбутнього вчителя у процесі самовиховання розглядала І.Мусієва [1]; формування у майбутніх вчителів потреби у професійному самовихованні досліджувала І.Шиманович [2].

Виклад основного матеріалу дослідження. Особистість вчителя має визначальну роль у сучасному навчально-виховному процесі, що передбачає наявність у нього вмінь оперувати знаннями, володіння педагогічною майстерністю, психолого-педагогічною культурою, здатністю до самоаналізу, самовиховання, самопідтримки, самоорганізації тощо.

Ф. Гоноблін, ґрунтовно вивчаючи питання особистості вчителя, вважав педагогічну працю моральним покликанням. Дослідник  наголошував на тому, що неможливо працювати з дітьми, якщо став учителем випадково і не зміг відчути справжнього задоволення від педагогічної роботи [3].

Покликання до педагогічної діяльності є не що інше, як прагнення людини займатися саме навчанням і виховання особистості як певним видом діяльності. Це прагнення проявляється досить рано, а сама діяльність за покликанням приносить людині внутрішнє задоволення, незважаючи на труднощі та невдачі. Завдяки цілеспрямованості та наполегливості будь-які невдачі мають тимчасовий характер.

Унаслідок того, що педагогічне покликання проявляється рано, складається враження, що людина народжується з тяжінням до професії. Але насправді це прагнення з’являється під впливом культури спілкування і життєвого досвіду особистості. Важливу роль у цьому відіграють певні фізіологічні задатки, психологічні властивості та особистісні якості.

В основі покликання лежать чітко виражені мотиви та цілі. Мотив – це те, що спонукає людину до діяльності; ціль – те, чого людина прагне досягти своїми діями.

Мотиви, які з’являються на основі потреби у певній трудовій діяльності, змушують людину ставити перед собою певні цілі, завдяки реалізації яких стає можливою усвідомлена діяльність. Досягнення цих цілей стає мотивом до продовження діяльності та до формулювання подальших цілей.

Кожна людина є неповторною індивідуальністю, має особливості, які роблять її придатною до тієї чи іншої діяльності. Успіх у професійній діяльності залежить від того, якою мірою людина до неї здатна.

Саме від певних здібностей залежить уміння особистості до самоконтролю, самоаналізу, саморозвитку, позитивної самонастанови та самокоригування.

У психології загальновизнаним є положення про те, що вродженими є тільки задатки, а здібності особистості формуються і розвиваються у процесі діяльності. Здібності тісно пов’язані зі знаннями і вміннями людини, залежать від них. Чим більше людина освічена у певній сфері діяльності, тим швидше розвиваються її здібності.

Думку про те, що педагогічна діяльність є покликанням і потребує певних здібностей, висловлював і А.Макаренко. Він наголошував, що педагогічна діяльність є однією з найтонших і найніжніших людських справ. Багато вчених, наприклад, М.Павлова, поділяли думки педагога про важливу роль особистості вчителя у навчально-виховному процесі [4].

А.Макаренко, як справжній фахівець і людина, здатна до самоаналізу, досить болісно сприймав усі професійні невдачі. Новітні педагогічні ідеї, які він намагався втілити в життя, свого часу були не тільки не оцінені, але й навпаки, досить жорстко розкритиковані. Саме педагогічний оптимізм не дав йому зламатися і зійти з визначеного шляху: "Треба було мати багато терпіння і оптимістичної перспективи, щоб продовжувати вірити в успіх знайденої схеми, не падати духом і не звертати вбік" [5, с. 653].

Педагог-новатор з нестримною енергією продовжував впроваджувати відкриті ним форми трудової організації молоді, які вважав придатними і для дорослих, впевнено розкривав секрети нової педагогіки.

Для підтримки позитивного настрою у вихователя,  вважав А.Макаренко, він повинен володіти такою рисою, як людяність. Любов до людей є діяльною, вона виявляється у наших вчинках задля блага інших. Вважається, що гуманізм є природним тяжінням людини до доброти, але цей потяг потрібно терпляче, наполегливо формувати. Таке ставлення повинно бути притаманне всім людям, всім поколінням.

Самовиховання педагогічного оптимізму вчителя неможливо уявити без його шанобливого ставлення до оточення, тобто педагогічного колективу і колективу вихованців. А.Макаренко стверджував: "Це повага не до зовнішніх факторів, які знаходяться поза суспільством…. Це повага до товаришів, які брали участь у нашій спільній праці, це повага до діяча" [6, с. 149].

У вітчизняній діалектиці, на думку А.Макаренка, вимогливість до особистості і повага до неї – не дві різні речі, а єдиний принцип: неможливо вимагати багато від людини, яку ми не поважаємо. Повага до людини нерозривно пов’язана з бажанням бачити її кращою; виходячи з цього, варто збільшувати до неї свої вимоги. Пред'являючи високі вимоги, ми підкреслюємо свою віру в можливості цієї людини, шанобливе ставлення до неї.

Довіра до людини, зазвичай, дає можливість глибокого впливу на неї, пробуджує в ній найкращі людські властивості. Особливо сприятливо вона діє на того, хто оступився. Виказана людині довіра, яка будується на справедливих та об’єктивних вимогах, здатна цілковито змінити особистість.

Поважати себе та інших – нелегке мистецтво. У повсякденному житті, говорив А.Макаренко, "це добре побачити практично не можливо, воно занадто прикрите повсякденною боротьбою, воно втрачається в дрібних сварках. Позитивне в людині завжди треба проектувати. … Педагог повинен підходити до людини з оптимістичною гіпотезою, незважаючи на можливість зробити помилку" [7, с. 299-300].

Рішуча підтримка всього найкращого в людині є проявом гуманізму. У вмінні бачити, враховувати і використовувати лише найкращі особистісні якості полягає секрет успіху не тільки виховання юного покоління, але і здатність до самовиховання  особистості сучасного вчителя. Останнє не можливо без високої духовної культури педагога, яка є сутністю його професійної діяльності. Педагог – це насамперед особистість, яка має професійну вагу тією мірою, якою вона здатна не тільки акумулювати духовні цінності, вироблені людством, але й залучати до цих цінностей інших людей.

Система цінностей, прийнята педагогом, визначає його особистістно-професійну позицію і проявляється в етичних та психологічних настановах. На думку В. Ніколаєнко, найбільш важливими настановами є такі:

ставлення до вихованців: настанова на розуміння, переживання, на відносну незалежність та самостійність вихованців, на виявлення творчого потенціалу кожного учня;

– відношення до організації колективної діяльності: настанова на розвиток демократичного самоуправління, на колективну творчість, на організацію спільної діяльності як у навчальному закладі, так і за його межами, на дотримання традицій і норм колективного життя;

– ставлення  педагога до самого себе: настанова на зацікавленість в успішному навчально-виховному процесі, орієнтація на професійний та особистісний розвиток та самоаналіз [8].

Інші риси особистості педагога, особливості його характеру і темпераменту, інтереси та рівень культури мають вагомий вплив на його ставлення до професійної справи.  Саме вони створюють індивідуальний стиль діяльності і спілкування педагога. Важливим елементом здатності педагога до самопідтримки та самовиховання педагогічного оптимізму є психолого-педагогічна культура.

Дослідження вченими поняття "педагогічний оптимізм" показали, що в його основі – основні ознаки психолого-педагогічної культури вихователя, які можна розподілити на певні блоки:

– ознаки і риси психолого-педагогічної грамотності. Це одна з найважливіших вимог: удосконалення знань педагогом свого предмета і методики його викладання сприяє виникненню інтересу вихованців до знань, поваги до особистості педагога і його вимог;

– ознаки і риси, які відображають рівень педагогічної майстерності. Вихованці поціновують педагога не тільки за його знання, але і вміння донести ці знання доступно і цікаво. Бажання і вміння передавати знання, інтерес та захопленість своїм предметом не можуть бути непомітними;

– ознаки і риси, які відображають ступінь розвитку педагогічних здібностей. Загальновідомо, що результат будь-якої діяльності значною мірою залежить від рівня розвитку індивідуально-психологічних особливостей людини – здібностей. Вони роблять людину придатною до певного виду діяльності, забезпечуючи легкість у набутті відповідних знань і вмінь, які розвиваються у процесі професійної діяльності.  Для успішної роботи в якості педагога людині необхідні педагогічні здібності, до яких належать педагогічне мислення, організаторські здібності, витривалість нервово-психологічної системи. Особливо важливими для педагога є витримка, здатність до гальмування, поєднання швидкості реакцій з винахідливістю, емоційна рівновага, вміння володіти своїми почуттями, педагогічний оптимізм;

– ознаки і риси, які відображають морально-емоційну вихованість.  Вони обумовлюють моральне право педагога керувати іншими людьми, цілеспрямовано їх навчати та виховувати. Доброзичливе ставлення до вихованців, вміння відчувати настрій, розуміти психологію кожного із них формують педагогічний такт. Педагогічний такт – цінна професійна якість педагога, яка дає йому змогу визначати міру емоційного прояву як засіб педагогічного впливу. З ним пов’язані такі якості, як витримка, терпіння, володіння собою.

Особливе значення у вияві педагогічної культури має педагогічне спілкування. Здатність знайти спільну мову з вихованцями не пов’язана з командами та слухняністю. Це прояв загального бажання, надії, віри та любові. У цьому процесі необхідна абсолютна рівність. Здатність спілкування – це вміння відчувати іншого, і педагог повинен це робити. Тобто педагогічний талант – вміння відчувати в особистості того, кого навчаєш, рівного собі і спілкування з ним на рівних.

Педагогічне спілкування має кілька ступенів: контакт, душевне спілкування, духовне спілкування. Контакт – це вияв приязності, який може бути короткочасним або більш тривалим. Душевне спілкування – установлення більш тісного контакту на основі спільності поглядів та інтересів. Духовне спілкування – найвищий рівень спілкування, який формується на основі спільних прагнень і переживань. Це відчуття щастя знаходження поряд із людиною, яка розділяє твої духовні поривання.

Особистісні властивості вихователя, пов’язані з психолого-педагогічною культурою, – це самоорганізація і здатність до аналізу і самоаналізу педагогічної діяльності.

Проблема самоорганізації особистості виник­ла на теренах загальнонаукової концепції самоорганізації та є похідною нової наукової парадигми – синергетики, яка досліджує самоорганізуючі системи.

Людина як біосоціальна істота здатна до двох видів самоорганізації –   біологічної та соціальної. Перша – зумовлена генетичною програмою розвит­ку та автоматично забезпечує соматичний розвиток індивіда. Соціальна самоорганізація набувається впродовж життя під впливом соціального середовища, системи виховання, предметно-прак­тичної та особистісно-рольової діяльності люди­ни. Соціальна самоорганізація передбачає про­цеси самопізнання, самовизначення, саморозвитку і самореалізації. Вона має вирішальний вплив на формування світогляду і морально-етичних переконань, на практичний вияв громадянських почуттів. Самоорганізація особистості людини виявляється у цілеспрямованості, актив­ності, обґрунтованості мотивації та плануванні діяльності, самостійності і швидкості прийняття рішень, оцінюванні результатів праці, почутті обо­в'язку.

Методика самоорганізації особистості охоплює таке:

– загальне поняття про самоорганізацію як науково-практичну проблему;

– основні положення методики та її загальний зміст;

– основні соціально-психологічні та організаторські новоутворення в учнів;

– педагогічні основи управління процесом самоорганізації особистості учня;

– практичні заходи специфічного призначення.

Загальний зміст методу самоорганізації можна відобразити такою формулою: з'являючись на світ, людина у подальшій умотивованій життєдіяльності, яка є продуктом її організації щодо зовнішніх умов, стає соціально-психологічним суб’єктом існування – особистістю. На певному відрізку життя вона досягає оптимального рівня усвідомлення самої себе як сукупності "Я"-понять і за допомогою самоаналізу вдається до самопізнання: з’ясовує, хто вона є, чого прагне, на що здатна. Маючи перед собою самоспрогнозовану модель власного "Я", людина звертається до самоконтролю якісного рівня цієї типотворчої тріади засобами самоконтролю (рефлексії). Відносячи до кожного з трьох її елементів процеси самовиховання, самонавчання та саморозвитку, особистість здійснює самокоригування свого руху до життєвої мети: ближньої (самовизначення) і віддаленої (са­мореалізації). Остаточно обираючи одну з бага­тьох сфер людської життєдіяльності, вже сформо­вана особистість спочатку звертається до самооцінювання відповідних здібностей, можливостей та рівня морально-психологічної готовності, а по­тім – до самонавчання, мета якого – якнайповніше самовиявлення (виявлення у діяльності про­фесійно-ділових та інших життєво актуальних особистісних якостей).

Таким чином, соціально-психологічна організація комплексу самостійних дій індивіда, спрямованих на опанування домінантної щодо зовнішніх умов життя та його мети, є самоорганізацією цієї особистості.

Критеріями сформованості самоорга­нізації вчителя вчені вважають такі:

– усвідомленість уявлень про власне місце в житті;

– адекватне усвідомлення рівня свого інтелектуального розвитку;

– сформованість навчально-трудових та побу­тово-етичних умінь і навичок;

– систематичне цілеспрямоване самовдосконалення з метою раціональної самореалізації.

Практичний досвід провідних педагогів дозволяє дійти висновку, що центральною ланкою методу самоорганізації вчителя має бути педагогічний алгоритм, який зобов'язує вчителя/вихователя відкрити, захопити і спрямувати кожного учня на добротворчий шлях самотворення.       

Важливою умовою розвитку педагогічного оптимізму педагога є здатність до аналізу і самоаналізу педагогічної діяльності. Педагогічний аналіз і самоаналіз допомагають своєчасно виявляти та усувати недоліки і помилки, правильно оцінювати результати власної педагогічної діяльності. Здійснюючи аналіз і самоаналіз, наставник повинен виявляти спроможність використовувати на практиці теоретичні знання, самостійність у розгляді та оцінці конкретних видів навчально-виховної  роботи.

Доцільність навчання педагогічному аналізу та самоаналізу як засобу оптимізації педагогічного процесу доведена у низці праць вітчизняних і зарубіжних науковців. У багатьох дослідженнях у галузі педагогіки було доведено, що формування умінь аналізу та самоаналізу педагогічної діяльності будується у таких напрямах:

– формування цілісного уявлення про структуру педагогічної діяльності, зміст професійних умінь, сутність аналізу й самоаналізу;

– засвоєння способів здійснення педагогічного аналізу;

– удосконалення аналітичних умінь у процесі самостійного виконання завдань (аналіз педагогічних ситуацій, розв’язання педагогічних задач, використання варіативних творчих завдань та ін.);

– практичне виконання дії аналізу і самоаналізу педагогічної діяльності учителем.

Дуже важливим елементом формування і підтримки педагогічного оптимізму є здатність педагога до самовиховання. Формування особистості  ґрунтується на основі трьох основних компонентів: впливу соціального середовища; цілеспрямованого виховного впливу суспільства на особистість за допомогою соціальних інститутів і свідомого, цілеспрямованого впливу людини на саму себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають об'єктивний характер, третій – суб'єктивний, оскільки означає процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.

Процеси лише тоді можуть вважатися самовихованням, коли це –  свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто дії, в яких людина є активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому визначенні самовиховання, на думку І.Беха та Ю.Орлова, це певний тип ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним моральним нормам.

Якщо виховання інколи може здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у поєднанні об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина є немовби двома особами стосовно себе – вона є особою, яку  виховують, і особою-вихователем. При цьому основна мета зазначеного процесу – "створення" індивідуумом себе на основі творчого ставлення до себе [9].

Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється у всьому, що стосується зміни свого "Я". Тому багато педагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, високоефективною, якщо самосвідомість особистості має високий рівень розвитку. Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності співвідносно з навколишнім світом сприяє формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів – важливих спонукальних причин праці над власним удосконаленням.

Самовиховання – процес, в якому взаємопов'язано проявляється весь духовний світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й емоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому світі і своєї поведінки. Водночас це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб життя; це стан, надзвичайно насичений емоціями, за якого людина чогось пристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер самовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину самозміни особистості.

Висновки і перспективи подальшого дослідження. Самовиховання – це саморегуляція, самоуправління особистості з метою зміни себе, усвідомлене закріплення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на формування, удосконалення або зміну нею власних якостей відповідно до соціальних та індивідуальних цінностей, орієнтацій, інтересів, що складаються під впливом умов життя і виховання. Педагогічний оптимізм вихователя є проявом постійної роботи щодо особистісного вдосконалення; це прагнення розкрити не тільки багатство власного духовного світу, але і допомогти кожному вихованцю реалізувати свій потенціал повною мірою.

Самовиховання педагогічного оптимізму сучасного вчителя як професійно значущої властивості потребує подальшого дослідження з метою розкриття принципів та умов його реалізації у сучасному навчально-виховному процесі.

 

Список використаної літератури

1. Мусаева И. П. Формирование педагогической культуры будущего учителя в процессе самовоспитания : дис. ... науч. ступени канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / И. П. Мусаева. – Махачкала, 2001. – 169 c.

2. Шиманович І. В. Формування у майбутніх учителів потреби в професійному самовихованні : автореф. дис. ... наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.04 / І.В.Шиманович. – Запоріжжя : Класичний приватний університет, 2008. – 20 с.

3. Гоноблин Ф.Н. Книга об учителе / Ф.Н.Гоноблин. – М. : Просвещение, 1965. – 255 с.

4. Павлова М.П. Педагогическая система А.С. Макаренка / М.П.Павлова. – М. : Высш. школа, 1980. – 287 с.

5. Макаренко А.С. Пед. соч. в 7-ми томах / А.С. Макаренко. – М. : Педагогика, 1957. – Т.1. – 784 с.

6. Макаренко А.С. Пед. соч. в 7-ми томах. / А.С. Макаренко. – М. : Академия пед. наук, 1958. – Т.5. – 558 с.

7. Макаренко А.С. Пед. соч. в 7-ми томах / А.С. Макаренко. – М. : Академия пед. наук, 1958. – Т. 7. – 584 с.

8. Николаенко В.М. Психология и педагогика : учебное пособие / В.М.Николаенко, Г.М.Залесов, Т.В.Андрюшина. – М. : ИНФРА-М, 1999. – 175 с.

9. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання / І.Д.Бех. – К. : ІЗМН, 1998. – 235 с.

 

 

Витебская П.В. Педагогический оптимизм как предмет профессионального самовоспитания современного учителя

В статье рассматривается проблема самовоспитания педагогического оптимизма как одна из важнейших морально-педагогических черт современного учителя.

 

Ключевые слова: педагогический оптимизм, самовоспитание, самоподдержка, психолого-педагогическая культура, призвание, педагогическое общение.

 

Vitebskaya P.V. Pedagogical optimism as a subject of professional self-education of the modern teacher

In article the problem of self-education of the teacher’s pedagogical optimism as one of the significant moral and pedagogical features of the modern teacher is considered.

 

Key words: pedagogical optimism, self-education, self-support, psychological and pedagogical culture, vocation, pedagogical communication.