УДК 37.035:792.06

Шахрай В.М.,

доцент кафедри соціальної роботи Білоцерківського інституту економіки і управління ВМУРоЛ "Україна", докторант Інституту проблем виховання НАПН України, кандидат педагогічних наук

 

 

Театральне мистецтво як чинник оптимізації  взаємодії особистості та соціуму

 

У статті розкрито теоретичні та практичні підходи до використання театрального мистецтва як засобу регуляції соціальних взаємин, удосконалення міжособистісної взаємодії, покращення соціального самопочуття особистості, що є ознакою оптимізації буття соціуму. Особлива увага звернена на необхідність більш активного впровадження театральних методик у соціально-виховну практику.

 

Ключові слова: театральне мистецтво, соціальна взаємодія, соціодрама, драматерапія, соціально-виховна практика.

 

Роль театру в життєдіяльності суспільства і особистості надзвичайно різнобічна. Він є не лише формою художнього відображення дійсності, джерелом задоволення естетичних потреб, відчуття естетичної насолоди, але і своєрідним соціальним  інститутом, покликаним оптимізувати соціальні взаємини. Сучасна соціологія театру розглядає театр як систему соціально значущих дій, а взаємодію акторів і зали як систему колективної діяльності, у якій не тільки реалізується соціальний контроль, а відбувається оволодіння особистістю глядача системою соціальних ролей, соціальним досвідом, що і визначає функцію театру як способу регулювання соціальних процесів та освоєння загальної  культури і комунікації [4]. Залучення широких мас до театрального мистецтва сприяє  утвердженню в суспільстві соціальної солідарності, що спрямовує людей на служіння високій меті, виховує почуття належності до колективу, народу, держави, перед якими потрібно нести відповідальність. Театральні вистави дають взірці поведінки, спонукають до роздумів про високе і низьке, нице і благородне, справедливе і несправедливе. Суспільство на різних етапах свого розвитку більшою чи меншою мірою усвідомлювало значення театральних дійств, їх впливу на членів суспільства, тому увага до театру у різні часи була досить вагомою.

У наш час зростає роль театру у соціалізації особистості, її  самовизначенні; особливо наголошується на соціально-терапевтичній функції театру, що відображає його можливості у знятті фрустрацій, перезавантаженості, десоціалізованості  соціально-психологічними і художніми засобами [2].

Для більш активного використання театрального мистецтва у соціально-виховній практиці доцільним є визначення основних підходів до театру  як чинника соціального регулювання, оптимізації соціальних взаємин, удосконалення соціуму.  Ці питання розкрито у працях відомих театрознавців, соціологів, соціальних психологів як минулого, так і сьогодення. Їхні думки про гармонізуючу роль театральних дійств у нинішній час пошуків способів гуртування людей, покращення спілкування, подолання значних проявів егоцентризму у життєдіяльності сучасної людини є досить важливими. У більшості наукових праць, присвячених театру та його використанню у навчально-виховній практиці (Є.Ганелін, І.Генералова, М.Левченко, Л.Некрасова, Т.Полякова та ін.),  увага зосереджується більшою мірою   на естетичній функції театрального мистецтва і лише побіжно – на соціальній, а отже, на нашу думку, суттєво недооцінюється різнобічний потенціал театрального мистецтва.

Мета статті – визначити підходи (насамперед зарубіжних науковців) до використання театру як чинника удосконалення соціальних взаємин, що може стати методологічною базою для системного впровадження театральних засобів у соціально-виховну практику.

Театральне мистецтво від  початку виникнення використовувалося як ефективний засіб регуляції соціальних процесів, колективних дій, індивідуальної поведінки. Ще стародавні обряди і ритуали як прообраз театру "виконували надзвичайно важливу соціальну функцію – згуртування членів спільноти, консолідацію їхніх зусиль на досягнення певної мети і, що чи не головне, формування відчуття приналежності до Цілого" [12, с.343]. Видатний український історик та соціолог М.Грушевський звертав увагу на значний соціально-регулювальний, соціально-гуртувальний потенціал театральної творчості народу, зазначаючи, що величні обряди були своєрідним, разом з тим – вдалим, засобом народної філософії, водночас – і психотерапії, спрямованої на виховання гуманних почуттів, людинолюбства, потреби жити так, щоб заслужити людську повагу [7]. Учений зазначав також, що участь в обряді-святі дає людині відчуття того, що вона є частиною колективу, а звідси вона набирається впевненості, доброї думки, доброго настрою до своїх співгромадян [7].

Вагомим соціально-виховним впливом володів театр Стародавньої Греції. Він став "полігоном, де художньо моделювалися і випробовувалися схеми покращення людини і світу" [12, с.345]. Осмислення театру як важливого засобу соціального регулювання почалося ще з античних часів, насамперед видатними мислителями Платоном та Аристотелем.

Однак ґрунтовні праці, присвячені проблемам драматичної та акторської творчості, з’явилися лише у ХVІІІ ст.  Передові мислителі епохи Просвітництва (Ф.Вольтер Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо), які прагнули вдосконалити суспільство, звернули увагу на можливості театру. Усвідомлюючи зв’язок мистецтва і соціальних стосунків, Д.Дідро здійснив порівняння театрального спектаклю і суспільства, стверджуючи, що "спектакль схожий на гарно організоване суспільство, де кожний жертвує своїми правами для блага всіх і цілого"  [8, с.550]. Отже, як у спектаклі існує відповідальність акторів один перед одним за успіх вистави, так і в суспільстві необхідною є взаємоузгодженість соціальної поведінки людей задля нормального буття соціуму.

На важливості естетичної культури (що формується значною мірою засобами театру) в удосконаленні моральних відносин у суспільстві наголошував Ф.Шиллер, один із корифеїв естетики. Його думки є вагомими  для переборення духовної кризи і в сучасному світі. У "Листах про естетичне виховання" (1793 р.) Ф.Шиллер описав картину розриву, розпаду цілісності буття людини у сучасному йому суспільстві. Добровільне самообмеження кожного члена суспільства він розглядав як єдиний засіб гармонізації суспільних відносин. Наближенню людини до такого типу соціальної поведінки може сприяти естетичне виховання, у результаті якого потреби і бажання індивіда стають більш благородними. Результатом естетичного виховання має бути "прекрасна душа", у якої моральними є не окремі вчинки, а характер у цілому, тому людина з легкістю, немовби діючи інстинктивно, виконує найважчі обов’язки, покладені на неї. У центрі своєї естетичної теорії Ф.Шиллер поставив гру, в якій вбачав смисл і головний зміст людського життя, стверджуючи, що людина грає тільки тоді, коли вона є людиною в повному значенні цього слова, та і цілком людиною вона стає за допомогою гри [11].

На соціально-виховній ролі театрального мистецтва наголошував видатний реформатор театру Б.Брехт, творець так званого "епічного театру". Театр, на його думку, повинен бути не тільки засобом розваги, естетичної насолоди, відпочинку, але і могутнім способом формування і самоформування людини. У статті "Про експериментальний театр" він зауважив, що революційна буржуазна естетика, заснована великими просвітителями Д.Дідро і Г.-Е.Лессінгом, визначає театр як місце розваг і повчання, між якими вони не бачать суперечності. Але в сучасному йому театрі обидва конструктивні елементи драми і театру вступили у гострий конфлікт. Як вихід із цієї ситуації Б.Брехт запропонував відмовитися від основоположного принципу панівної естетики – принципу вживання в образ; натомість, на його думку, варто перейти до принципу очуження [3]. Мета техніки "ефекту очуження" – навіяти глядачеві аналітичне, критичне ставлення до зображуваних подій. Отже, головним для Б.Брехта був вплив на розум глядача, а не на його почуття. Він прагнув активізувати розумове, аналітичне начало у сприйманні театрального твору, здатне сприяти зростанню самосвідомості людини, її критичному ставленню до дійсності. Завдання "епічного театру" – заставити глядачів "відмовитися" від ілюзії, коли  кожен ніби на місці зображуваного героя діяв би так само, як він.  У результаті такого підходу глядач у театрі займає іншу, нову позицію – більш активну, спрямовану як на зміну себе, так і зміну навколишнього середовища. Глядач, стверджував Б.Брехт, у театрі буде сприймати світ з позиції особистості, яка перетворює, тому втручатиметься у процеси природи і суспільні, тобто не лише сприйматиме світ, але і вдосконалюватиме його. "Епічний" театр не намагається сп’янити глядача, нав'язати йому ілюзії, заставити забути реалії власного життя, примирити з долею, а відкриває йому простір для активних дій. Театр для Б.Брехта –  це заклик до розуму у сприйнятті дійсності, але не до прозаїчного глузду, не до вузького розрахунку, а до того пристрасного розуму, який рухає людство і окрему людину в напрямі їх удосконалення.

Оригінальним є підхід до визначення сутності гри, зокрема театральної, видатного культуролога ХХ ст. Й.Гейзинги. Він характеризував гру як одну із підвалин цивілізації, оскільки, на його думку, архетипічні види людської діяльності від самого початку пройняті грою, а  соціальна людина є людиною, яка грає. У процесі гри відбувається своєрідне "пере-образування" дійсності (перетворення реальності на образи). Особливого значення гра, представлення-дійства набувають в житті дітей. "Дитина творить образ чогось відмінного, чогось гарнішого чи вищого, ба й небезпечнішого за її звичайне життя…Дитяче дійство – це не стільки удавана дійсність, скільки здійснення чогось в образах: "пере-образування", образне перетворення реальності" [5, с.21]. Таким чином, індивід у грі змінює світ як власної особистості, так і навколишньої реальності.

Одним з учених, які сприйняли ідеї Й.Гейзинги, став Е.Гоффман, автор теорії "соціальної драматургії". Соціальне життя людей він порівнював з театром і висунув припущення, що існує майже повна аналогія між театральною грою акторів на сцені та взаємодією людей у реальній дійсності, між методами та виражальними засобами, якими користуються і театральні актори, і індивіди як соціальні актори у щоденному житті. Найвідомішою працею Е.Гоффмана є "Представлення себе у повсякденному житті", у якій він стверджує, що кожен соціальний актор завжди прагне керувати своїми зовнішніми проявами та інформацією про себе, яку він робить доступною іншим людям, намагаючись справити на них позитивне враження [6]. Е.Гоффман також розглянув поняття "чесний" і "цинічний" актор. Перше означає людину, яка не усвідомлює, що грає роль, та ідентифікує себе з роллю, тоді як цинік чітко розуміє, що грає роль, якій не є ідентичним. Але у спектаклі циніка в будь-який момент може статися подія, яка видасть його і заперечить те, що він відкрито подає. Тому щирість акторської дії є необхідною для здобуття поваги від інших, забезпечення себе від різноманітних "викриттів", які заважатимуть власній соціореалізації.

У сучасній практиці соціально-педагогічної роботи, практичної психології, менеджменту значну зацікавленість викликає соціолого-психолого-філософська система Я.Морено (1889-1974), тісно пов’язана з мистецтвом театру. У ній поєднано дві процедури одночасно – і драматичну, і соціометричну. Створення такої системи – це спосіб реалізації прагнення Я.Морено широко використати мистецтво, насамперед театральне, для з’ясування характеру взаємин у групі, зокрема – і для їх покращення, удосконалення. Я.Морено хвилювало питання "низької згуртованості", яку він вважав соціальною хворобою сучасного йому суспільства, що функціонує в умовах значної свободи.  Тому він поставив питання: "Як об’єднати суспільство з високим ступенем свободи із суспільством, яке має високий ступінь згуртованості?" [10, с.44]. Всебічний аналіз Я.Морено соціальних груп виявив, що для шансу  виживання соціуму необхідними є "гальма і рівноваги" нового типу,  а для цього вільному суспільству необхідні соціометрія, групова психотерапія, соціодрама, масова психіатрія і багато інших методів, призначених для підвищення згуртованості і подолання виниклої соціальної нестійкості [10]. Соціометрію Я.Морено розглядав як важливий засіб покращення взаємин індивіда з його соціальним оточенням. "Соціометрія має три аспекти: socius –  люди, які оточують,  metrum – вимірювання і drama – дія" [10, с.53]. Але власне соціометрія, позбавлена драматичного розвитку, стає сухим скелетом соціальної організації суспільства, який піддається аналізу і констатації. Тому необхідним є поєднання  соціометрії з психодрамою, соціодрамою. "Соціодрама є інструментом, за допомогою якого може бути встановлена соціальна правда, правда про соціальну структуру і конфлікти і, завдяки використанню драматичних методів, здійснено соціальне перетворення… Дії і рішення в соціодрамі ініціюються групою. Група, а не конкретний керівник, обирає соціальну проблему і вирішує, як з нею вчинити" [10, с. 245]. Соціодрама – це театр спонтанності, театр імпровізації. Сучасний дослідник творчості Я.Морено Р.Золотовицький наголошує на зцілювальних властивостях такого театру, який є "збільшувальним склом" ще більшою мірою, ніж той театр, про який В.Маяковський говорив: "Театр – не дзеркало, а збільшувальне скло". Саме "збільшувальний погляд" пов’язує людей, які занурені в різні ситуації, об’єднує різні світи суб’єктів, науку і мистецтво [10]. На єднальну силу драматичного методу вказує і саме слово "соціодрама", яке в перекладі може звучати і як "загальнодія", що конкретизується, зокрема, в: істинному спілкуванні, яке дозволяє людям зрозуміти один одного і навчитися глибокому розумінню і баченню ситуації; дієвому спілкуванні, що допомагає не тільки пізнавати, але і змінювати соціальну реальність, минуле, майбутнє (розширювати теперішнє), взаємини людей, їх вибори, вирішувати конфлікти та ін. [10]. Завдання, що вирішуються соціодрамою в сучасних умовах, можуть бути найрізноманітнішими: навчання, розвиток конкретних навичок, вивчення іноземної мови, літератури, історії; творчий розвиток особистості, діагностика і розвиток її талантів, гармонізація розвитку; розвиток навичок спілкування, підготовка людини до конкретної ситуації, пошуку власного "почерку" в діяльності; соціальний театр імпровізації, що працює з феноменами і явищами сучасності; театр історичної імпровізації та інше [10].  

У зарубіжній соціальній практиці досить активно вивчаються можливості засобів театру у соціотерапевтичній, психотерапевтичній діяльності за допомогою так званої драматерапії. Зарубіжні фахівці стверджують, що драма, яка ґрунтується на парадоксі, одночасно є правдою і неправдою, реальністю і фантазією, вона передбачає поєднання протилежностей. І це дає їй можливість бути ідеальною формою, у якій співвідносяться такі речі і потреби людей, що є несумісними: потреба у саморозкритті і бажання залишатись  "невидимим"; бажання бути індивідуальністю і прагнення "злитися" з натовпом; бажання відкрити свій внутрішній світ іншим людям і одночасно захиститися від них; потреба в "гострих відчуттях" і небезпеці та одночасне прагнення до повної безпеки; бажання набути новий досвід і збільшити "горизонти буття", не використовуючи при цьому "нові території". У драматерапії використовується поняття "рольова дистанція", що означає процес ототожнення актора зі своєю роллю, коли він одягає на себе "драматичну маску" і завдяки цьому поводить себе набагато сміливіше, ніж звичайно. Той факт, що виконувана ним роль не є буквальним відображенням його "я", дає йому свободу виражати свої почуття, потреби і налаштування в опосередкованому вигляді [1]. 

Сучасна російська дослідниця О.Коханая в роботі "Соціокультурні функції дитячого і молодіжного театру" зазначає, що соціалізація та інкультурація молодого покоління в епоху масової культури і глобалізації є досить гострою проблемою, посприяти вирішенню якої може театр, зокрема театр для дітей, підлітків та юнацтва. Соціолог стверджує, що соціальна затребуваність такого типу театру в житті юного покоління є більш, ніж очевидною, бо саме в цьому віці  людина моделює свою картину світу. І театр має сприяти визначенню адекватної життєвої моделі, формуванню самостійно мислячої, активної, соціально адекватної особистості [9].

Підсумовуючи огляд робіт про роль театру у життєдіяльності суспільства та особистості, варто зазначити, що в них наголошується на його соціально-регулювальній ролі, функції своєрідного соціального інституту, який покликаний гармонізувати, удосконалювати життя соціуму, утверджувати високі смисли людського буття. Надзвичайно важливою є роль театру для налагодження повноцінного спілкування людей, насамперед дітей та молоді, особливо у нинішній період надмірного занурення юного покоління у світ віртуальних взаємин. Участь у театральних дійствах забезпечує простір самовираження, психологічного захисту, що робить театральне мистецтво важливим чинником профілактики різноманітних девіацій соціальної поведінки.

Такі ідеї про соціально гармонізуючу роль театрального мистецтва вказують на необхідність більш активного використання засобів театру у формуванні особистості, на впровадження театральних методик  у сучасну соціально-педагогічну практику.

 

Список використаних джерел

1. Андерсен-Уоррен М. Драматерапия / М. Андерсен-Уоррен, Р. Грейнджер; пер. с английского А.И.Копытина. – СПб. : Питер, 2001. – 288 с.

2. Безгін І. Д. Театр і глядач в сучасній соціокультурній реальності / І. Д. Безгін, О. М. Семашко, В. І. Ковтуненко / Київ. держ. інститут театр. мист-ва ім. І.К.Карого. – К. : КФ НВК "Наука", 2002. – 336 с.

3. Брехт Бертольт. Театр. Пьесы. Статьи. Высказывания. В 5-ти т. / Бертольт Брехт. – М. : Искусство, 1965. –  Т. 5/2.  – 511 с.

4. Вопросы социологического изучения театра : сб. научн. трудов. – Л. : ЛГИТМИК им. Черкасова Н.К., 1979. – 180 с.

5. Гейзинга Й. Homo Ludens. Досвід вивчення ігрового елемента культури / Йоган Гейзинга / пер. з анг. О.Мокровольського. – К. : Основи, 1994. – 250 с.

6. Гофман И. Представление себя другим в повседневной жизни [Электронный ресурс] / Ирвинг Гофман – Режим доступа : http://www.socioline.ru/node/426.

7. Грушевський М.С. Історія української культури : у 6 т. 9 кн. / М. С. Грушевський. – К. : Либідь, 1993. – Т. 1. – 392 с.

8. Дидро Д. Парадокс об актёре / Дени Дидро // Дидро Д. Эстетика и литературная критика. – М. : Худ. лит., 1980. – С. 538-591.

9. Коханая О. Е. Социокультурные функции детского и молодёжного театра: автореф. дисс. на соискание науч. степени докт. культурологии : спец. 24.00.01 "Теория и история культуры" / О. Е. Коханая. – М. : Московский государственный университет культуры и искусств, 2009. – 46 с.

10. Морено Я. Л. Социометрия : Экспериментальный метод и наука об обществе / Я. Л. Морено / пер. с анг. – М. : Академический Проект, 2001. – 384 с.

11. Шиллер Ф. Письма об эстетическом воспитании / Ф. Шиллер // Шиллер Ф. Собр. соч. : в 7-ми т. – М. : Гос. изд-во художест. лит-ры, 1957. –  Т.6.  –  С.251-358.

12. Шульга Р. Соціокультурний вимір художнього життя в Україні / Р. Шульга // Культура. Суспільство. Особистість : навч. посіб.  [за ред. Л. Скокової]. – К. : Інститут соціології НАНУ, 2006. – С. 339-361.

 

Шахрай В.М. Театральное искусство как фактор оптимизации взаимодействия личности и социума

В статье раскрываются теоретические и практические подходы к использованию театрального искусства как средства регуляции социальных отношений, совершенствования межличностного взаимодействия, улучшения социального самочувствия личности, что является признаком оптимизации бытия социума. Особое внимание обращено на необходимость более активного внедрения театральных методик в социально-воспитательную практику.

 

Ключевые слова: театральное искусство, социальное взаимодействие, социодрама, драматерапия, социально-воспитательная практика.

 

Shakhrai, V. Theatre arts as a factor in optimizing the interaction an between individual and a society

The article describes theoretical and practical approaches about the using of theater as a means of regulating social relations, improving interpersonal relations, improving the social well-being of the individual, which is a sign of the optimization of the society being. Particular attention is paid to the need for more active implementation of theatrical techniques in the social and educational practices.

 

Key words: performing arts, social interaction, socialdrama, dramatherapy, social and educational practices.