Білаш Л.М.,

учитель історії та правознавства Яготинської спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Київської області

 

Заслужені вчителі Яготинщини

 

У статті розкрито життєпис та діяльність заслужених вчителів Яготинського району Київської області: Анастасії Феодосіївни Ільїної, Івана  Васильовича Сурмача, Миколи Олексійовича Дяченка, Василя Микитовича Коваленка, Віктора Володимировича Кулинича, –  їх внесок у розвиток освіти.

 

 Ключові слова: вчитель, навчально-виховний процес, професійна діяльність, професійні досягнення, державна нагорода "Заслужений учитель України".

 

Заслужений учитель України  – це державна нагорода України  та почесне звання (додаток 1). Первісна назва нагороди – "Заслужений учитель Української РСР". Нині це звання присвоюється педагогічним працівникам указом Президента України відповідно до Закону України "Про державні нагороди України".

Відповідно до положення від 29 червня 2001 року "Про почесні звання України", це звання присвоюється вчителям загальноосвітніх та викладачам інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти всіх типів за досягнення значних успіхів у навчанні і вихованні учнівської молоді, що сприяли істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу українського суспільства і здобули широке громадське визнання.                                                      

Мета статті – представлення біографії та діяльності заслужених вчителів Яготинщини на основі даних архівних документів, періодичних видань тощо.

Виклад основного матеріалу. У Яготинському районі Київської області є 5 вчителів, яким присвоєно звання "Заслужений учитель Української РСР"  або "Заслужений учитель України".

Першою серед освітян краю це звання отримала Анастасія Феодосіївна Ільїна (04.01.1919 – 12.2010) (додаток 2). Вона народилася в сім’ї селянина-бідняка Божка Феодосія Микитовича в с. Євминка Козелецького району, що на Чернігівщині.

З 1926 року навчалася в сільській 7-річній школі, потім – в Остерській середній, яку закінчила в 1936 році.

Ще з дитинства мріяла стати вчителем. Коли дівчина навчалась в 7-річній школі, отримала доручення – навчати старших жінок грамоти в лікнепі. Було важко, але згодом Анастасія виявила неабиякі здібності, навчаючи дорослих грамоті. Зрештою, всі вони засвоїли читання і письмо.

 Після закінчення Остерської середньої школи, де Анастасія Ільїна стала сумлінною ученицею, активісткою школи, її призначили працювати вчителькою початкових класів сільської школи Остерського району, а після звільнення Чернігівщини від німецько-фашистських окупантів дівчина продовжила навчання в Чернігівському державному учительському інституті на історико-філологічному факультеті, який закінчила в 1945 році.

В інституті вона була головою профкому факультету. Найбільше зі студентських років запам’яталося чергування в госпіталі кожної ночі у 1943-1945 роках.

Восени 1945 року Анастасія Феодосіївна Ільїна була призначена заступником директора середньої школи №1 м. Надвірне. "Тут пройшло 25 незабутніх років мого життя. Школа, педагоги, учні, батьки… Це був мій зоряний час," – згадувала Анастасія.

У місті Надвірне вона була прийнята в члени КПРС разом із групою робітників нафтової промисловості. Тут вона навчилася працювати, жити активним життям. У цьому місті вийшла заміж  Валентином Васильовичем Ільїним, якого всі знають і шанують в Яготинському районі, народила сина.

1970 року А.Ф. Ільїна переїхала жити і працювати в Яготинський район. Педагогічній діяльності присвятила все життя – ще десятки років працювала в школах Яготинського району. Викладала російську мову і літературу, віддаючи своїм вихованцям свої знання, вкладаючи душу в справу, якій присвятила себе. Вчила дітей добру і мудрості, була вимогливою і принциповою, наполегливою і пунктуальною. Колеги шанували її за професійність і високу ерудицію, батьки – за незвичайну відданість роботі, діти – за доброту і справедливість.

Праця Анастасії Феодосіївни Ільїної високо оцінена: в 1958 році її було нагороджено знаком "Відмінник народної освіти УРСР", 1967 року – медаллю Антона Макаренка. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 6 березня 1967 року за заслуги в розвитку народної освіти вчителю присвоєно звання "Заслужений учитель Української РСР".

51 рік – такий її трудовий шлях. Скільки років необхідної, важливої, наполегливої праці! А до цього – активної громадської роботи [2; 5].

 А коли вийшла на заслужений відпочинок, більше займалася господарством. А в негоду чи холод – творила чудові вишивки, якими прикрашала стіни свого старенького будинку…  

Ще одним педагогом, який на Яготинщині у 1968 році здобув звання "Заслужений учитель  Української РСР", є  Іван Васильович Сурмач (08.1917 – 31.03.1976) (додаток 3). Народився він у с. Лукім’ї Оржицького району Полтавської області.

1934 року вступив до Харківського технікуму політосвіти; навчання завершив у липні 1937 року. Від серпня 1937 року і до вересня 1938 року працював інспектором політосвіти при Оржицькому райвно Полтавської області. У вересні 1938 року Іван Васильович вступив до Лубенського учительського інституту, який закінчив 1940 року. Після дострокового випуску був призначений учителем 5-7 класів в Краснянську семирічну школу  Згурівського району Полтавської області, де працював до 10 січня 1940 року.

З 10 січня 1940 року по 18 жовтня 1940 року працював вчителем і завучем Турівської семирічної школи Згурівського району Полтавської області.

18 жовтня 1940 року був призваний до лав Червоної Армії, де служив до 3 березня 1946 року. Військове звання – капітан артилерії [2; 4].

Після демобілізації з лав Радянської Армії із 15 березня 1946 року по 18 серпня 1953 року працював вчителем, а потім – директором Жовтневої семирічної школи Згурівського району Полтавської області. З 18 серпня 1953 року до 5 липня 1960 року працював директором і учителем Згурівської семирічної школи, потім – завідувача відділу освіти Яготинського району.

Побував за кордоном  у роки служби в Радянської Армії: у Румунії, Польщі, Німеччині, Чехословаччині. 3 лютого 1942 року отримав партійний квиток.

За бойові заслуги  під час Вітчизняної війни нагороджений орденами "Червоної зірки" та "Вітчизняної війни 2 ступеня", медалями "За оборону Москви", "За перемогу над Німеччиною". А 1968 року отримав звання "Заслужений учитель Української РСР". Прожив коротке, але творче та насичене  життя. Помер 31 березня 1976 року.

Заслуженого педагогічного звання удостоєний також Микола Олексійович Дяченко (04.09.1927 – 18.08.2000) (додаток 4). Він народився у селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області в родині працівників сільського господарства.

У 1941 році закінчив сім класів Великосорочинської середньої школи. На фронтах бувати не довелося, бо на початок Великої Вітчизняної війни мав від роду 14 років, та все ж зустрітися з чужоземцями мав нагоду. Працював на різних роботах у громадському дворі.

 Після визволення села від ворога з вересня 1943 року до червня 1946 року Микола Олексійович навчався у Великосорочинському педагогічному училищі.

У серпні 1946 року Міністерством освіти УРСР був направлений на педагогічну роботу в Міжгірський район Закарпатської області, де протягом шести років працював директором Розточківської школи.

У серпні 1952 року він переїхав на постійне місце проживання в село  Сотниківку Яготинського району; до вересня 1987 року – 35 років – беззмінно працював директором Сотниківської середньої школи.

1954 року без відриву від роботи з відзнакою закінчив Ужгородський учительський інститут, а 1959 року – Київський педагогічний інститут ім.Максима Горького.

Великою заслугою Миколи Олексійовича Дяченка є те, що в 1962 році в селі було збудовано нову двохповерхову школу. Відтоді навчання в школі перейшло на однозмінне. Про нову школу в районі в ті роки йшла неабияка слава [6; 4].

За заслуги в розвитку народної освіти Президією Верховної Ради Української РСР указом від 3 жовтня 1969 року Миколі Олексійовичу Дяченку було присвоєно почесне звання "Заслужений учителя  Української РСР". Окрім цього, педагог був нагороджений чотирма медалями, багатьма похвальними грамотами, знаком "Відмінник народної освіти".

З вересня 1989 року працював у своїй же школі вчителем української мови і літератури. Трудовий стаж складає 47 років.

Був одружений. Дружина – Віра Семенівна – закінчила Полтавський педагогічний інститут ім. М.Короленка. Разом виховували доньку – Наталю, яка пішла шляхом батьків.

Микола Олексійович був активістом товариства "Знання", кращим лектором  в селі.

18 серпня 2000 року жителі Сотниківки провели в останню дорогу шанованого жителя села, заслуженого вчителя України, колишнього директора і вчителя Сотниківської середньої школи Миколу Олексійовича Дяченка. Помер він в ніч з 17 на 18 серпня на 73-у році життя після тривалої хвороби. Проте смерть ця несподівано і глибоко зранила серця всіх, хто його знав, з ким працював і жив впродовж майже 50 років на Яготинщині.

Микола Олексійович керував Сотниківською середньою школою 25 років, і увесь цей час вона була однією з кращих у районі, а учні М.О.Дяченка відзначалися особливою інтелігентністю і освіченістю. Для Миколи Олексійовича характерним було постійне самовдосконалення, вимогливість до себе.

Василь Микитович Коваленко (02.12.1924 – 1991) отримав почесне педагогічне звання 17 лютого 1978 року (додаток 6).

Народився він у с. Жоравка Яготинського району. Батьки  його були розумними людьми з простих селян. Хлопця з дитинства вабила наука. У Жоравці закінчив семирічну школу, вступив до Годунівської середньої школи, але закінчити її перешкодила Велика Вітчизняна війна. Під час фашистської окупації він працював в селі Жоравка, але влітку 1942 року, як й інші однолітки, був насильно вивезений німцями в Австрію, де він  працював на лісорозробці в м. Шпиталь до 9 травня 1945 року. Після закінчення війни служив у Радянській Армії. Там закінчив школу сержантського складу і працював на посаді начальника вичислювальної групи при артполку.

Після служби в армії Василь Микитович вступив на навчання до Золотоніської педшколи (1947 року) на третій курс, яку успішно закінчив 1948 року. Це були тяжкі роки, часто доводилося голодувати. Одного разу дорогою із Золотоноші до Яготина навіть втратив свідомість від голоду. Але такі випадки не зламали в ньому прагнення до навчання. У 1950 році вступив, а в 1955 – закінчив Київський державний педагогічний інститут ім. Максима Горького за спеціальністю "Географія і біологія". Обрав професію вчителя, щоб свої знання передавати дітям. Працював учителем Сулимівської, Лозовоярівської, Ничипорівської шкіл, директором Яготинської міжрайонної середньої школи. Повністю віддавався роботі. Був відомим в районі ще й як прекрасний лектор. Виступав із лекціями перед селянами селища Лісняки (нині Яготин) та інших сіл району.

Василь Микитович любив Україну, рідний край, свою мову, природу. І виховував патріотичні почуття в учнів.

З 1961 року до 1985 Василь Микитович працював на посаді директора школи: спочатку Яготинської середньої школи №8 (нині №2), а з 1972 року – Яготинської середньої школи № І [2; 4].

Ззовні це була звичайна, комунікабельна людина. Насправді ж він був неординарною особистістю, багато працював, і, можливо, декому здавався сердитим, замкненим. Так, Василь Микитович від батька запозичив запальний характер, але ніколи не пам’ятав зла. Багато людей згадують його  як добру, щиру людину з відкритою душею. Для всіх він був непорушним авторитетом. Намагався нікому не відмовити. Тому всі, хто його знав, намагалися завжди виправдати його довіру.

Коли у Василя Микитовича була можливість поїхати до батьків у рідне село, завжди одягався гарно, по-святковому. Йдучи селом, з усіма вітався, бо дуже поважав своїх односельців, особливо людей похилого віку. А також хотів, щоб і  його поважали. Старі люди, які пам’ятали його ще малим, називали його Васильком і завжди говорили про нього теплі слова: "Хоч і став він грамотним, розумним та, бач, не цурається, не зазнається".

Василю Микитовичу особливо було приємно відчувати повагу до себе, бо всі свої сили, здоров’я він віддавав роботі, вболівав за неї. У листі до Василя Микитовича один із його колишніх учнів писав: "Щиро вдячний Вам за небайдужість до учнів". А ось один із батьків на засіданні батьківського комітету сказав так: "Якби прийшлося вибирати, як раніше, бургомістра, то на цю посаду гідний лише Коваленко, бо він – справедливий".

Його дружина, Катерина Федорівна Коваленко, теж працювала вчителем (початкових класів). Василь Микитович дуже кохав її, любив своїх дітей, пишався ними. Їх у нього двоє: син Віталій, донька Тамара. А ще більше гордості мав за свою онуку Тетянку, доньку Віталія, яка нині – кандидат економічних наук, викладач Київського торговельно-економічного університету.

Василь Микитович ніколи не жалкував про те, що обрав професію вчителя, по-особливому любив свій предмет. 1961 року йому присвоєно звання "Відмінник народної освіти УРСР", в 1977 році – "Відмінник освіти СРСР".

Прожив Василь Микитович 67 років. Це було повноцінне, бурхливе життя. Жодної хвилини він не жалкував, що прожив його саме так.

Ім’я заслуженого вчителя України Віктора Володимировича Кулинича асоціюється в Яготині з такими поняттями як багатогранність, висока професійність, наполегливість і відповідальність (додаток 5).

На життєвому шляху Віктор Володимирович пробував свої сили на посаді сільського голови, заступника голови районної державної адміністрації та керівника її апарату, керівника відділу великого сільськогосподарського виробництва. Але при цьому ніколи не поривав зі школою. "Я попробував у школі все: від учительського хліба до директорського, був методистом відділу освіти," – говорив  в одному інтерв’ю В.Кулинич. – Немає такої роботи, яку не може робити вчитель. Учитель мусить вміти все".

Саме на педагогічній ниві ним досягнуто найбільших успіхів.

Народився Віктор Володимирович 18 липня 1960 року в с. Кулябівці в селянській сім’ї. Зростав в атмосфері любові та поваги до нелегкої селянської праці. З нетерпінням майбутній школяр чекав тієї миті, коли переступить поріг рідної Кулябівської  школи. З приємністю Віктор Володимирович згадує і свою першу вчительку Віру Іванівну Сташук, і вчителів української мови та літератури Фросину Дмитрівну Кондес з Кулябівки та Ніну Олексіївну Крехно з Яготинської середньої школи №3, у якій навчався в 9-10 класах.

Талановите вчительське слово, захоплюючі оповіді бабусі, які пам’ятає з дитинства збудили в небайдужій вразливій душі хлопця інтерес та любов  до рідного краю, повагу до української мови.

У школі ж Віктора пам’ятають як знавця українських  народних пісень, неперевершеного оповідача.

Дитяча мрія про професію вчителя привела його у 1977 році до Київського державного педагогічного інституту ім. Максима Горького на факультет української мови та літератури. Студентські будні заповнював навчанням, участю в драмгуртку та танцювальному ансамблі.

Із кожним днем зріла переконаність у правильності обраного шляху. Коли у відділі освіти в Яготині, оформляючи на роботу молодого педагога, напівжартома запитали, чи має він якесь звання, Віктор Володимирович відповів: "Так, маю звання вчителя".

Майстерно опанувавши за двадцять років  кропіткої  творчої праці різні методи, принципи і форми навчання,  В.Кулинич став одним із кращих філологів Яготинщини.

На уроках української літератури він не лише давав знання, а спрямовував зусилля на виховання національної свідомої, відповідальної особистості, морально і духовно багатої, самостійної. Формував у дитячих душах любов до всього українського, а це дуже важливо, адже усвідомлення того, якого ми роду, актуальне і нині.

Висока педагогічна культура Віктора Володимировича Кулинича високо оцінена  і в районі, і в республіці, про що свідчать перемоги в районному та обласному етапах конкурсу "Учитель року – 2000", друге місце на всеукраїнському етапі цього конкурсу.

Указом Президента України Л.Д.Кучми  від 26 лютого 2001 року В.В.Кулиничу присвоєно звання "Заслужений вчитель України" [5].

Також  Віктор Володимирович очолював Яготинську районну раду. На питання, як він пов’язуватиме роботу на новій посаді з педагогічною діяльністю, відповідав: "Думаю, що зі школою я зв’язків не порву. Та й саме життя – це наука, робота голови ради – це теж наука: і самому вчитись треба, і когось інколи доведеться навчати".

У Яготинській спеціалізованій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2 у шкільному музеї створено експозиції, присвячені заслуженим учителям України, які є нашими земляками. З великою повагою і гордістю розповідають учні-екскурсоводи про діяльність цих педагогів Яготинщини.

Слова Льва Толстого стали кредо цих вчителів: "Якщо вчитель має тільки любов до справи, він буде кращим. Якщо  вчитель має тільки любов до учня, як батько і мати, він буде кращим за  того вчителя, який прочитав усі книги, але не має любові ні до справи, ні до учнів. Якщо вчитель поєднує в собі любов до справи і до учнів, він досконалий вчитель".

 

 

Список використаних джерел

1. Указ Президента України "Про почесні звання України" [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/476/2001.  

2. Архіви Яготинського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка.

3. Енциклопедія освіти Київщини. – К. : Академія, 2008. – 192 с.

4. Історія Яготинщини. – Яготин : СПД Дьяченко,  2007. – 40 с.

5. Київщина : із минулого в майбутнє. – К. : Академія, 2002. – C. 135-136.

6. Людина. Учитель. Творець. Садівничий // Яготинські вісті. –  2000. – №8. – C.4.

7. Народний вчитель України [Електронний ресурс] // Електронна енциклопедія "Вікіпедія". – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Народний_вчитель_України

 

Билаш Л.М. Заслуженные учителя Яготинского района

В статье раскрыто биографию и профессиональную деятельность заслуженных учителей Яготинского района Киевской области: Анастасии Феодосеевны Ильиной, Ивана Васильевича Сурмача, Николая Алексеевича Дяченка, Василия Никитича Коваленка, Виктора Владимировича Кулинича, –  их вклад в развитие образования.

 

Ключевые слова: учитель, учебно-воспитательный процесс, профессиональная деятельность, государственная награда "Заслуженный учитель Украины".

 

Bilash, L. M. The Honoured Teachers of Yahotyn Disrtrict

This article illustrates the biography information and activity Anastasia Ilyina, Ivan Surmach, Mykola Dyachenko, Vasyl Kovalenko, Victor Kulynych and their contribution into education development, honoured teachers of Yahotyn district of Kyiv oblast.

 

Key words: teacher, education process, professional activity, the professional achievements, a state reward "The Honoured Teacher of Ukraine".