Бургун І.В. Підготовка компетентного випускни­ка як реалізація гуманістичної місії середньої освіти

Бургун І.В.,
доцент кафедри історії України, педагогіки та психології Херсонського національного технічного університету, кандидат педагогічних наук

Рецензент: Бутенко В.Г.,
професор кафедри історії України, педагогіки та психології Херсонського національного технічного університету, доктор педагогічних наук

Підготовка компетентного випускни­ка як реалізація гуманістичної місії середньої освіти

У статті розкрито методологічні основи розвитку компетентної особистості, зокрема гуманістичний підхід до навчання. Виокремлено  принципи організації навчання, що відповідають гуманістичному підходу та забезпечують розвиток компетентної особистості.

Ключові слова: гуманізм, гуманістичний підхід до навчання, компетентність. 

Постановка проблеми. Сучасне українське суспільство  характеризується динамічними змінами в усіх сферах  та передбачає певні вимоги до рівня розвитку своїх членів, яким має бути притаманна не лише енциклопедична грамотність, але й здатність розв’язувати проблеми різної складності, ухвалювати рішення і практично діяти, застосовувати власний суб’єктний досвід у ситуаціях професійної діяльності та соціальної практики, змінюючи життя на краще. Таких людей характеризують як компетентних. Саме компетентність у різних сферах: інтелектуальній, громадянсько-правовій, комунікативній, інформаційній та інших − є передумовою успішної самореалізації особистості в суспільстві провідним чинником розвитку суспільства. Це зумовлює зміни в меті та завданнях освіти, яка є основою розвитку особистості,  суспільства,  нації та держави [1].

Завдання сучасної школи – формування компетентної особистості, яка володіє не лише знаннями, високими моральними якостями, але й уміє діяти адекватно у різних ситуаціях, застосовуючи знання й беручи на себе відповідальність за власну діяльність. Для розвитку таких якостей у школярів зусилля всієї системи освіти й кожного вчителя зокрема мають бути спрямовані на розвиток їх як суб’єктів власного життя, що може бути досягнуто завдяки модернізації української системи освіти на основі компетентнісного підходу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Компетентнісний підхід передбачає зміщення акцентів із засвоєння знань, умінь і навичок на формування здатності практично діяти, здатності приймати ефективні рішення, активної життєвої позиції в усіх сферах суспільного життя, а також навичок безперервної самоосвіти та рефлексії. Його вивченню в Україні присвячені праці Н. Бібік, С. Бондар, Н. Бухлової, І. Єрмакова, Ю. Мальованого, О. Овчарук, О. Пометун, О. Локшини, О. Савченко, С. Трубачової, І. Родигіна, В. Циби, О. Чернишова та інших.

Проте до цього часу не існує фундаментальних досліджень зі створення цілісної методологічної, теоретичної, понятійно-термінологічної й методичної бази компетентнісного підходу, що створює певні труднощі його реалізації у практиці навчання. У зв’язку з цим метою статті є розкриття методологічних основ компетентнісного підходу.

Наші дослідження дозволили з’ясувати, що методологічну основу компетентнісного підходу складають гуманістичний, особистісно-орієнтований, розвивальний, діяльнісний, дослідницький, практико-орієнтований підходи в навчанні [2; 3].  У сукупності та цілісності вони забезпечують створення умов для розвитку компетентної особистості, яка, перш за все, розглядається як суб’єкт життєдіяльності, здатний визначати й досягати мету власного життя.

Виклад основного матеріалу. Соціальні потрясіння XX та початку ХХІ століть (революції у багатьох країнах світу, дві руйнівні світові війни, локальні військові конфлікти тощо) продемонстрували, наскільки знецінено людське життя. Нещадна експлуатація природних ресурсів і пов’язані з цим численні екологічні катастрофи призвели до жахливих наслідків для людства. Нині техногенна цивілізація, що існує вже понад чотириста років, перебуває в "аварійному" стані. Справді, вона наближається до "точки біфуркації", яка може спричинити її перехід до нового якісного стану, від якого залежить існування людства [4]. Причиною такого стану передусім є втрата органічного взаємозв’язку науки з головними культуротворчими смислами і визнання найбільшою цінністю наукову раціональність, коли знання розглядаються як могутня перетворювальна сила. Особливий статус наукової раціональності в системі цінностей і значущість науково-технічного погляду на світ зумовлені тим, що наукове пізнання світу є умовою його перетворення. Тобто людина здатна через розкриття законів природи та соціального життя регулювати природні й соціальні процеси відповідно до своєї мети. Наукова раціональність сприймається як необхідна умова процвітання та прогресу.

Тривалий час з надією й упевненістю лунав вислів Ф. Бекона: "Знання – сила". ХХ століття розкрило інший його смисл: наука дає знання, знання дають силу, але для чого? Чи слугують вони для звільнення від влади стихії, голоду, хвороб, безпеки людства? Чи ця сила слугує низьким потягам, є знаряддям витонченого рабства, приниження свободи й навіть знищення мільйонів людей?

Гострота цих риторичних питань у практичній площині людського існування підсилюється усвідомленням глобальних проблем сучасності, що погрожують існуванню цивілізації й навіть життю на нашій планеті.

Серед глобальних проблем, породжених техногенною цивіліза­цією, спеціалісти виокремлюють три головні [4]:

•  проблема виживання в умовах неперервного вдосконалення зброї масового знищення. Науково-технічний прогрес, окрім позитивних чинників, створює передумови й відкриває нові можливості для роз­витку військової техніки. Ця техніка за певних умов може загрожувати існуванню людства;
•  екологічна проблема, зумовлена протиріччям між виробничою діяльністю людини і стабільністю середовища її існування – біо­сфери. Біосфера, що виникла в ході космічної еволюції, – це не лише середовище, яке можна розглядати як поле для перетворювальної діяль­ності людини, але й єдиний цілісний організм, до якого як специфічну підсистему включено людство. Діяльність людини призводить до постійних змін у біосфері. І на сучасному етапі розвитку техногенної цивілізації масштаби людської експансії у природу такі, що це починає руйнувати біосферу як цілісну екосистему;
•  проблема збереження людської особистості. Цю проблему інколи позначають як сучасну антропологічну кризу, що характеризується перетворенням людини із всебічно розвиненої в "одномірну"; усклад­ненням процесів соціалізації і виховання, пов’язаних з полікультурні­стю світу, що потребує від людини вміння одночасно жити в різних традиціях, у різних культурах, прилаштовуватися до змінних обставин. Окрім цього, існує ще одна проблема збереження людської особистості – існує загроза існуванню людської тілесності як наслідок входження людини до значної кількості соціальних структур, що неминуче призводить до гігантських навантажень на психіку, які спричинюють стреси, алкоголізм, наркоманію. Усе це руйнує здоров’я людини.

Розв’язання глобальних проблем сучасності – це спільна справа всього людства. Воно мусить розробити ефективні форми співтовариства, що дозволили б усім країнам діяти спільно, незважаючи на розбіжності в їхніх політичних, релігійних, етичних та інших світоглядних орієнтаціях. Для цього потрібно спиратися на певні базисні ціннісні орієнтири.

Багато сучасних філософів справедливо вважають, що такими базис­ними орієнтирами є цінності гуманізму [4]. Однак це не означає, що людство може розв’язати глобальні проблеми через відмову від науки. Розв’язати їх можна лише за допомогою науки. В умовах техногенної цивілізації така можливість з’являється завдяки зміні ціннісних основ типу наукової раціональності, яка, на думку філософів і футурологів, має набути гумані­стичного виміру, ввести до змісту наукової раціональності гуманістичні орієнтири та цінності.

Існують різні інтерпретації поняття "гуманізм". Історично гуманізм розуміють як систему ціннісних настанов, спрямованих на задоволення потреб людини. У цьому сенсі поняття "гуманізм" збігається за значенням з поняттями "людяність", "любов до людини".

Вивчення ґенези цього поняття засвідчило, що ідея гуманізму знаходить свої витоки в західноєвропейській культурі епохи Відродження [4]. Вона спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв людських почуттів і здібностей.

Сьогодні гуманізм розглядається як основа цивілізованого загальнолюдського світогляду. Його основні ідеї та цінності такі:

•  людина – найбільша соціальна, духовна та природна цінність;
•  утверджена повна рівність людей незалежно від їх раси, нації, статі, релігійності, політичних переконань;
•  призначення цивілізаційного правового суспільства – визнання свободи, прав, розвитку здібностей, поглядів, вибору життєвого шляху та вчинків кожним громадянином у межах закону;
•  наявна потреба створення й зміцнення правового суспільства, яке захищає інтереси своїх громадян;
•  абсолютним є гуманне ставлення до людини;
•  формування гуманної людини, становлення її особистості – вищий обов’язок суспільства й умова її самореалізації та самоствердження [5]. 

Отже, гуманізм розглядає людину як найвищу мету суспільного розвитку, у процесі якого створюються необхідні умови для підтримки й реалізації всіх здібностей людини, досягнення гармонії в соціально-економічній і духовній сферах життя, найвищого розквіту конкретної людської особистості.

Проте й сама людина мусить постійно здійснювати творчий акт відносно себе [5; 7]. Вона має прагнути до повного виявлення, розвитку та реалізації власних можливостей – самоактуалізації.

Історія розвитку світової цивілізації свідчить, що саме освіта забезпечує прогрес суспільства на основі прийнятої ідеології. Зміни в загальнолюдському світогляді, основою якого є ідея гуманізму, зумовили зміну традиційної парадигми освіти на гуманістичну. Остання за змістом, методами навчання та виховання орієнтується на гуманізм як світоглядний принцип і спрямована на формування цілісної особистості, здатної до самоактуалізації задля самовдосконалення та прогресу людства.

Є. Адоньєв [6] на основі порівняльного аналізу традиційної та гуманістичної парадигм освіти зробив висновок, що головною цінністю гуманістичної парадигми освіти є учень із його інтересами, здібностями й індивідуально-особистісними характеристиками, здатний використовувати всі свої можливості задля власного та суспільного роз­витку.

У педагогічній літературі зазначається, що реалізація гуманістичного підходу в навчанні передбачає дотримання певних вимог [7], зокрема таких:

1. Організація навчально-виховного процесу повинна здійснюватися з позицій відмови від наукоцентризму як основи та враховувати соціокультурний досвід дитини.
2. В організації навчально-виховного процесу повинні враховуватися життєві цілі й цінності школяра. Особливе значення для внутрішнього світу дитини мають цінності творчості та емоційного переживання. Ділова спрямованість особистості є найбільш сприятливою для розвитку школяра.
3. ріоритетною під час організації навчального процесу повинна бути орієнтація на смислоутворювальні структури, розвиток яких, у свою чергу, має бути спрямованим на формування мотивів життєдіяльності. Цей принцип передбачає перехід від інформаційної когнітивної педагогіки до смислової, ціннісної. З огляду на це важливо не просто формувати в учнів знання, а домагатися розуміння ними значущості цих знань для своєї життєдіяльності. Завдання вчителя полягає у формуванні в учнів особистісних смислів, які сприятимуть становленню людини, здатної жити в суспільстві згідно з принципами гуманізму.
4. Навчально-виховний процес потрібно організовувати з позицій визнання взаємовідносин людей як головної рушійної сили й одночасно джерела розвитку психіки. У зв’язку з цим мета діяльності вчителя – забезпечити такий характер міжособистісних стосунків у навчанні, такий психологічний клімат, які сприяють засвоєнню учнями гуманістично орієнтованого соціокультурного досвіду. Цей принцип передбачає, що розвиток образу світу повинен здійснюватися не у формі монологічного передавання знань учителем учням, а у створенні умов для їхнього цілісного розвитку у спільній діяльності з дорослими та однолітками. 
5. Вибір змісту й технологій навчання повинен здійснюватися з урахуванням унікальності та індивідуальності кожного учня. У межах гуманістичного підходу діяльність учителя буде тим ефективнішою, чим більшою мірою  вона орієнтована на індивідуальність учня.  Цей  принцип забезпечує ефективне навчання на основі прагнення до високих соціокультурних ідеалів з урахуванням наявних у дитини переконань. Гуманізація навчання передбачає його максимальну індивідуалізацію. Під час фронтального викладу матеріалу вона не можлива, бо такий підхід до засвоєння інформації є найбільш оптимальним для дітей з вербальною пізнавальною стратегією. Учні з домінувальним практичним інтелектом, емоційно-образним мисленням, слабким типом нервової системи можуть працювати тільки у власному ритмі, який забезпечити в такий спосіб дуже важко. Універсальність вимог особливо негативно впливає на учнів із яскраво вираженими здібностями до певного окремого виду діяльності (гуманітарні здібності тощо). Індивідуалізація навчання передбачає, що основним видом діяльності має бути  самостійна робота учнів, оскільки лише в цьому випадку учень може працювати в генетично заданому ритмі. Важливо навчати школярів самостійно працювати з книжкою, оскільки самоосвіта передбачає роботу з друкованими джерелами. На особистісному рівні індивідуальні відмінності проявляються у стилях розуміння навчального матеріалу.
6. Навчання потрібно здійснювати на основі розуміння творчого, активного характеру психіки людини, без прямого втручання у психіку або зміни її складових. Це означає, що будь-які зміни у психіці людини можуть бути ініційовані лише самою особистістю і здійснені в певних видах її діяльності. Уявлення про те, що чим більше знає учитель, тим ефективніше буде проходити навчальний процес, не обґрунтоване. Активність учня дозволяє йому взяти з навчальних і виховних дій учителя тільки те, на що вона спрямована відповідно до ієрархії власних потреб, мотивів і цінностей.
7. Здійснити позитивний вплив на розвиток учнів може лише вчитель, переконаний в ефективності тих методів впливу, які він застосовує.
8. В організації процесу навчання й виховання має враховуватися не тільки раціональна сфера, а й на підсвідомі процеси. Традиційно вчителі апелюють лише до раціональної сфери, проголошуючи основною метою навчання розвиток теоретичного мислення учнів. Між тим, емоції і прагнення людини є стійкими лише тому, що є системами підсвідомих психічних налаштувань. Тому вчителю, за можливістю, потрібно прогнозувати, яким чином його педагогічний вплив на особистість учня буде опосередкований сферою підсвідомого, яка виконує організаційну, селекційну, керівну функції незалежно від того, усвідомлює це учень чи ні.
9. Розвиток дитини повинен бути спрямований на адаптацію до принципів гуманістичного суспільства та на зміну негативних умов соціуму.
10. Гуманізація освіти має бути спрямована не на формування особистості, а на створення умов для її розвитку на основі задоволення її базових потреб. В аспекті проектування роботи вчителя її варто розглядати як створення сукупності функціональних елементів, дія яких забезпечить досягнення результату діяльності, необхідного для задоволення потреб особистості в пізнанні, самоствердженні, самозахисті, комунікації, а також фізіологічних потреб.
11. Технології навчання мають бути переорієнтовані на самонавчання та самовиховання. Відповідно до цього принципу, розвиток здібностей учнів пов'язують зі створенням умов для їх саморозвитку; при цьому завдання вчителя – навчити учнів учитися самостійно, сформувати в них потребу в пізнанні навколишнього світу.
12. Організація навчально-виховного процесу повинна будуватися з урахуванням того, що людина (дитина) не є "незмінною величиною".
13.  Гуманізація навчання передбачає створення умов для орієнтації поведінки учня на власні етичні норми й налаштування, тобто формування в нього внутрішньої потреби в самоконтролі.
14. Гуманізація освіти передбачає перехід від статистично-орієнтованих до особистісно-орієнтованих методів оцінювання сформованості особистісних властивостей і когнітивної сфери дитини. У зв’язку з цим головною функцією психодіагностики повинна стати функція визначення умов, найбільш сприятливих для подальшого розвитку дитини.
15. Організація шкільного життя має забезпечувати не тільки навчально-виховний процес у межах навчального плану, але й соціальну організацію всієї життєдіяльності дитини, що означає перетворення школи в культурний центр, де буде здійснюватися загальний розвиток учнів з урахуванням їхніх здатностей і схильностей. Реалізація цього принципу означає передавання дитині культурного досвіду, накопиченого людством як пріоритету процесу навчання щодо засвоєння дитиною досягнень різних наук. Як відомо, культура зберігає людський досвід, представлений у вигляді програм діяльності, поводження, спілкування за допомогою різноманіття знань, норм, навичок, ідеалів, зразків діяльності, цілей та ціннісних орієнтацій тощо. Тому завдання школи – створити умови, щоб кожна дитина могла максимально пізнавати й використовувати для свого розвитку всі багатства людської культури, а не тільки ті, які викладаються у формі наукового знання в межах навчальних предметів на навчальних заняттях.
16. Навчання й виховання мають бути орієнтованими на розвиток учнів відповідно до певних соціокультурних нормативів, які повинні формуватися з урахуванням конкретно історичної соціокультурної ситуації розвитку суспільства. Цей принцип стверджує, що організація створюваного навчального простору повинна враховувати стан сучасного етапу розвитку суспільства, а зміст освіти й методи навчання й виховання повинні добиратися з урахуванням особливостей розвитку конкретної країни, менталітету її громадян. Завдання сучасної школи – зміна менталітету особистості, що припускає не стільки зміну способів мислення, скільки зміну культури – емоційних переживань і ціннісних орієнтацій, поводження та способу життя. Школа має, з одного боку, допомогти зрозуміти й усвідомити молоді особливості сучасного етапу розвитку суспільства та його вплив на її власний розвиток, а з іншого боку – розробити технології, що сприяють формуванню в особистості таких моральних якостей, які забезпечують культуру діалогу та згоду між людьми. Для цього вчитель має зблизити предметний зміст навчальної діяльності з її аксіологічною спрямованістю.
17. Оптимізація навчально-виховного процесу, орієнтованого на досягнення цілей гуманізації освіти, можлива на основі максимального наслідування продуктивних соціокультурних зразків поведінки та діяльності. У плані розвитку творчого потенціалу – це наслідування творчим особистостям, їхньому ставленню до справи, до життя в цілому. При цьому має виявлятися феномен – "навчання на основі наслідування", тобто чим більше дитина спілкуватиметься з дорослими й дітьми, особистісні якості й поведінка яких можуть бути охарактеризовані як гуманістичні, тим більшою мірою можна чекати, що її поводження буде орієнтоване на ті ж принципи.
18. Організація навчально-виховного процесу повинна сприяти створенню умов для вільного вираження учнями своїх емоцій і почуттів, а також для їх цілеспрямованого розвитку. Проте сучасна система навчання й виховання продовжує будуватися на ігноруванні ролі емоцій у навчально-виховному процесі.

Дотримання зазначених вимог в організації навчання створює умови для формування цілісної особистості, яка прагне до максимальної реалізації власних можливостей (самоактуалізації), відкрита до сприймання нового досвіду, здатна до свідомого й відповідального вибору в різноманітних життєвих ситуаціях. Такий учень у майбутньому може стати творцем свого життя, компетентною особистістю, яка виявляє життєві компетентності, необхідні для успішного само­стійного вирішення життєвих проблем, з якими, можливо, зустрінеться в різних сферах життя (на виробництві, у політиці, житті громади, освіті, сімейному житті, ми­стецтві, дозвіллі тощо).

Отже, компетентна особистість характеризується такими якостями [2; 3]:

• гнучкістю, мобільністю, конкурентноздатністю, уміннями інте­груватися в динамічне суспільство, презентувати себе на ринку праці;
•  критичністю мислення;
• уміннями використовувати знання як інструмент для розв'язання жит­тєвих проблем;
• здатністю генерувати нові ідеї, прийма­ти нестандартні рішення й нести за них відповідальність;
• комунікативністю, умінням працювати у команді;
• уміннями запобігати конфліктним ситуаціям та виходити з них;
• здатністю цілеспрямовано використо­вувати свій потенціал як для самореалізації у професійному й особистісному плані, так і в інте­ресах суспільства, держави;
• уміннями здобувати, аналізувати інформацію, отриману з різних джерел, застосовувати її для інди­відуального розвитку і самовдос­коналення;
• бережливим ставленням до сво­го здоров'я та здоров'я інших як до найвищої цінності;
• здатністю до вибору чис­ленних альтернатив, які пропонує сучасне життя тощо.

Володіння такими якостями дозволяє людині орієнтуватися в сучасному динамічному суспільстві, сприяє формуванню здатності швидко реагувати на запити часу та брати участь у розв’язанні актуальних проблем людської цивілізації.  У зв’язку з цим соціальні та педагогічні проблеми формування життєвої компетентності особистості сьогодні є пріоритетними в суспільстві, а підготовка компетентного випускни­ка розглядається як реалізація високої гуманістичної місії середньої освіти. Адже школа – це не лише місце, де здобувають знання, набувають уміння й навички, тобто освіту. У школі формується й розвивається життєвий потенціал особистості, її життєва компетентність, має відбуватися становлення індивідуально-особистісної життєтворчості учня.

Висновки. Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що гуманізація навчально-виховного процесу сучасної школи орієнтована насамперед на збереження виключності й неповторності особистості кожного учня, що забезпечує його становлення як компетентної особистості.

Перспективи подальших розвідок. Основною формою реалізації принципу гуманізму в освіті є особистісно орієнтоване навчання. Тому як перспективний напрям дослідження щодо методологічних основ компетентнісного підходу розглядаємо з'ясування впливу особистісно орієнтованого навчання на розвиток життєвої компетентності учня.

Список використаних джерел

1. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст. // Освіта України. – 2001. – № 29. – С. 4–5.
2. Бургун І.В. Розвиток навчально-пізнавальних компетенцій учнів основної школи в навчанні фізики : монографія / І.В. Бургун. – Херсон : Грінь Д.С., 2014. – 528 с.
3. Бургун І. В. Методологічні основи розвитку компетентної особистості / І. В. Бургун // Збірник наукових праць Камя'нець-Поділ. нац. ун-ту ім. Івана Огієнка / редкол. : П. С. Атаманчук (голова, наук. ред.) та ін. – 2010. – Вип. 16 : Формування професійних компетентностей майбутніх учителів фізико-технологічного профілю в умовах євроінтеграції. – (Серія "Педагогічна"). – С. 185–188.
4. Радугин А. А. Философия науки : общие проблемы : учеб. пособие [для высш. учеб. заведений] / А. А. Радугин, О. А. Радугина. – М. : Библионика, 2006. – 320 с.
5. Столяренко Л. Д. Психология и педагогика для технических вузов / Л. Д. Столяренко, В. Е. Столяренко. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2001. – 512 с.
6. Адоньєв Є. О. Традиційна та гуманістична парадигми освіти в антропологічному вимірі / Є. О. Адоньєв // Постметодика. – 2002. – № 7–8. – С. 12–15.
7. Берулава М.П. Принципы гуманизации образования / М. П. Берулава // Инновации в образовании. – 2001. – № 5. – С. 18–36.

Бургун  И.В. Подготовка компетентного выпускника как реализация гуманистической миссии среднего образования

В статье освещены методологические основы формирования компетентной личности, в частности описан гуманистический подход к обучению.

Представлены глобальные проблемы современной цивилизации: выживания в условиях милитаризации, ухудшения экологии, сохранения человеческой личности. Описана возможность их решения на основе принципов гуманизма, раскрыта роль образования в этом процессе, основная задача которого – формирование и развитие компетентной личности, способной решить существующие проблемы.

Рассмотрены принципы организации обучения, отвечающие особенностям гуманистического похода к обучению и обеспечивающие развитие компетентной личности.

Ключевые слова: гуманизм, гуманистический подход к обучению, компетентность.

Burgun, I. Preparation of Competent Graduate as a Realization of the Humanistic Mission of Secondary Education

The article highlights the methodological foundations of a competent person, in particular humanistic approach to learning. Principles of learning that meet the humanistic approach and ensure the development of a competent person.

Key words: humanism, humanist approach to learning, competence.