Print this Сторінка

Аносова А.В. Самопізнання та самовдосконалення як складові процесу формування комунікативної культури індивіда”

УДК 159.9

Аносова А.В., 
методист кабінету практичної психології і соціальної роботи Комунального навчального закладу Київської обласної ради "Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів", кандидат педагогічних наук

 

Самопізнання та самовдосконалення як складові процесу формування комунікативної культури індивіда

 

Статтю присвячено питанням самопізнання і самовдосконалення особистості, яка прагне гармонізації свого внутрішнього світу, що спричиняє позитивну динаміку розвитку її комунікативної культури в сучасних соціокультурних умовах. Розглянуто такі складові процесу самопізнання, як самоаналіз, самооцінку, самоконтроль, самодисципліну, що формують здатність людини до самовдосконалення.

Ключові слова: самопізнання, самовдосконалення, самосвідомість, комунікативна культура, самоаналіз, самооцінка, самоорганізація, самодисципліна, самоконтроль, моральні якості особистості.

 

Постановка проблеми. Мірою розвитку суспільства завжди були рівень культури, духовної сутності людини. Сучасний духовний стан юного покоління потребує посилення уваги до проблем виховання. Самовиховання, саморозвиток та самореалізація уможливлюють системне самопізнання й самовдосконалення, які у своєму нерозривному взаємозв’язку закладають потужне підґрунтя для формування комунікативної культури. Якісні зміни, що відбуваються з особистістю у процесі формування комунікативної культури, є похідними від інтеграційних процесів самопізнання (усвідомлення себе, особливостей і якості своїх комунікацій), подальшого пізнання загальноприйнятих правил соціокультурного середовища та прагнення до самовдосконалення, що потребує постійного розвитку моральності.

Аналіз психолого-педагогічної літератури переконує, що ідея самопізнання утверджує еволюцію міжособистісних взаємин, відображаючи в них характерні ознаки сучасності. Активним суб’єктом може стати людина, яка у своїй суспільно корисній діяльності керується насамперед гуманістичними цінностями, має сформований рівень самосвідомості та володіє якостями миротворця, правдолюба, вдячної і відповідальної особи [5]. У цьому контексті вказані якості особистості є першоелементами у структурі позитивних взаємин, що обумовило їх більш детальний розгляд у представленій статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теорія самопізнання і самовдосконалення як гуманістичний напрям у системі виховання особистості представлена в педагогічній спадщині видатних діячів освіти минулого: А. Дістервега, А. Макаренка, Й. Песталоцці, В. Сухомлинського, К. Ушинського, у педагогічних працях провідних науковців сучасності: Ш. Амонашвілі, І. Беха, М. Євтуха, І. Зязюна, В. Кременя, Е. Помиткіна, Г. Шевченко та ін. [1; 2; 3; 5; 6; 7; 8; 9; 15; 16; 17; 21].  Обґрунтовуючи положення педагогічної системи самопізнання та особистісно-професійного самовдосконалення, Т. Черкашина [5] відзначає, що самопізнання – процес багатогранний і копіткий та потребує від суб’єкта розвиненої волі, зосередженості на меті, незворотності спрямувань. Формування внутрішньої культури особистості, складовими якої є культура бажань, культура емоцій, культура почуттів і прагнень, культура мислення, стає можливим за умови виникнення інтересу і внутрішньої готовності індивіда до пізнання своїх потенційних можливостей.

Мета статті – обґрунтувати необхідність систематичної самопізнавальної діяльності індивіда у процесі формування його комунікативної культури.

Виклад основного матеріалу дослідження. Гармонійний розвиток  передбачає  гармонію  людини з  предметним  світом, з іншими людьми і з собою. Довести до згоди всі три види стосунків – значить наблизити виховання до ідеалу [22], у зв’язку з чим самопізнання і самовдосконалення як діяльнісний прояв ідей морального виховання набуває особливого значення. 

Безперечно, для досягнення успіху, побудови власної траєкторії розвитку індивіду необхідно здолати чимало зовнішніх перешкод, що потребує вміння впоратися із перешкодами внутрішніми. Такими "бар’єрами" можуть стати неподолані страхи, агресивність, духовне невігластво, лінощі, неправдивість, невдячність, егоїзм, невміння розрізняти категорії "добра" і "зла" тощо. Самостійна трансформація суб’єктом вищеназваних вад можлива лише за умови системного самопізнання.

Усвідомлення й оцінка людиною своїх думок, почуттів, інтересів, ідеалів, дій, їх мотивів, цілісне оцінювання себе і свого місця в житті орієнтують її у власній особистості, відкривають знання про себе. Завдяки самосвідомості людина розуміє себе як індивідуальну, відокремлену від природи й інших людей реальність. Саме самосвідомість, зазначає О. Докукіна [4], зумовлює усвідомлення індивідом потреби в самопізнанні, самооцінці, самозміні. Результатом процесу самопізнання є динамічна система уявлень особистості про себе, усвідомлення своїх дій та їхніх результатів, думок, почуттів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка себе і визначення свого "Я", що забезпечує ідентифікацію особистості.

Свідоме входження в систему самопізнання варто розпочинати з осмислення категорій "добра" і "зла", відносність яких зумовлена об’єктивними й суб’єктивними чинниками. До об’єктивних можна віднести еволюційний закон розвитку сущого та закони єдності і боротьби протилежностей, причин і наслідків, ієрархії порядку, свободи й рівності. Суб’єктивність уявлень про "добро" і "зло" насамперед визначається рівнем внутрішньої культури індивіда [5], критеріями сформованості якої є такі:

  • такт в бажаннях (відчуття міри) – доцільність реалізації бажань у сумірності можливостей, умінь і власних сил для втілення плану дій;
  • самовладання в емоціях – внутрішній спокій у прийнятті рішень і розвинена здатність до прощення;
  • благородство прагнень – самовіддане служіння еволюційній ідеї;
  • чистота думки – людинолюбність (гуманізм).

Слова, справи, вчинки як зовнішній вияв внутрішніх рис суб’єкта розкривають його справжнє ставлення до категорій "добра" і "зла". Непримиренність до проявів зла, яка має виховуватись із раннього дитинства, не варто плутати з непримиренністю до самої людини, яка скоює недобрий вчинок: перша із зазначених якостей допоможе викорінити зло в душі, друга – розпалить конфлікти, спричинить жорстокість, тим самим примноживши явище зла. Уникнути цього допоможе з’ясування причини вчинку, який оцінюється як злий. Якщо людина вчинила негідно через нестачу знань, вихованості, то вона потребує допомоги в подоланні власної недосконалості, формуванні законослухняності тощо. У разі, коли низьким вчинком керував злий умисел, йому треба класти край законним чином, упереджуючи подальші негативні прояви.

Цілеспрямована робота особистості з усвідомлення проявів "добра" і "зла" у власних думках, словах, діях, роздуми над законом діалектичної логіки єдності й боротьби протилежностей, дослідження спонукальних мотивів (своїх та людей, які поряд) тих чи інших дій неодмінно призведуть до розвитку вміння бачити "добро у злі" і "зло в добрі". Нерідко поверховість і хибність у поясненні причин вчинку, осуд довколишніх обумовлені оцінкою лише зовнішньої сторони цього вчинку без урахування внутрішнього спонукального мотиву, який може бути цілком адекватним обставинам, які склалися, знанням і можливостям, що були в суб’єкта на момент дії. І тому лише уважне й ретельне дослідження спонукань допоможе зробити висновки про характер подій, що відбуваються, дозволить уникнути низки помилок, трансформувати свої негативні якості в позитивні тощо.

Однією зі складових процесу самопізнання і самовдосконалення є самоаналіз. Самоаналіз – це аналіз, оцінювання власних дій, переживань [10]. Розвиток здібності до самоаналізу є складним аналітичним процесом, заснованим на самоконтролі, самодисципліні, самооцінці. Основою розвитку здібності до самоаналізу є активна внутрішня позиція індивіда до самопізнання як  безперервного процесу.

Для індивіда, який лише розпочав свідому діяльність у пізнанні себе, через недостатній рівень самоконтролю, надмірну емоційність, певні сумніви, страхи здійснення самоаналізу стає можливим лише після події, що відбулась. Йому необхідний певний час для опанування власними емоціями, почуттями, бажаннями (бути правим, або кращим, або головним тощо), що викликано ще досить високою мірою неправдивості із самим собою. У міру розвитку власної правдивості особа набуває здатності здійснювати самоаналіз під час події, яка відбувається, що дозволяє одразу скорегувати власну поведінку.

Наступний етап – аналіз можливого виникнення перешкод, труднощів (до події) – дозволяє прорахувати можливі перепони в досягненні поставленої мети, продумати власні дії, якщо ситуація закінчиться успіхом або повним провалом, або якщо цілі будуть досягнуті частково. Людину, яка таким чином готується до певної ситуації, важко застигнути зненацька, вона врівноважена, уміє програвати (адже свій програш також передбачила й була до нього готова), а тому завжди бадьора і спроможна продовжити розпочату справу знову з урахуванням набутого досвіду.

Якщо індивід не вміє критично оцінювати свої внутрішні ресурси, співставляти їх із реальними соціокультурними умовами свого існування, може виникнути конфлікт між уявним життям і реальністю, що призведе до серйозних негативних наслідків. Зважаючи на це, розглянемо більш детально самооцінку як етап самопізнання, який дозволяє здійснювати об’єктивний самоаналіз.

Самооцінка надає особі уявлення про її здібності й можливості, якості характеру. Вона відображає ступінь розвитку в людині почуття самоповаги, відчуття особистої цінності й позитивного ставлення до всього, що входить до сфери її "Я" [4]. Водночас самооцінка, особливо якщо йдеться про здібності та потенційні можливості, виражає також рівень вимог, який залежить від багатьох чинників.

Індивід може  оцінювати себе з різних позицій: на основі зіставлення рівня своїх вимог з об’єктивними результатами власної діяльності, порівняння себе й інших людей, порівняння своїх минулих і теперішніх здобутків чи поразок. Доцільним і сумірним відносно себе є підхід, за якого людина порівнює себе з собою, тобто оцінює свої досягнення в теперішньому моменті порівняно з успіхами минулого.

Базовими передумовами об’єктивної самооцінки можуть стати самоорганізація, самодисципліна і самоконтроль [20]. Самоорганізація як результат доцільно обраного ритму мисленнєво-фізичної праці дозволяє розширити коло своєї суспільно корисної діяльності. Самодисципліна, тобто продукт узгодженої роботи розуму й серця (інтелекту й моралі), дає можливість проявити якісний рівень умінь, відображаючи ступінь умілості. Самоконтроль – спосіб усвідомленої самореалізації – сприяє створенню об’єктивного уявлення про творчий потенціал індивіда, що свідчить про рівень його майстерності.

Об’єктивність самооцінювання залежить і від ступеня правдивості в людині – чим він вищий, тим самооцінка об’єктивніша. Той, хто вперше побачить свою неправдивість, відчує сором, муки сумління, але водночас значне полегшення. Той, хто оцінить свою правдивість як незадовільну, той у дзеркалі спілкування з іншими зможе побачити себе і реальний ступінь своєї правдивості. Завищена самооцінка призводить до ситуацій критики, образливих докорів, моралізаторства, дружніх порад тощо. Для індивіда, який вчасно не помітив завищення самооцінки, це може бути корисним за умови, що він не втратив самокритичність. На етапі, коли із правдивістю в самооцінці є певні проблеми, її краще здійснювати, використовуючи фрази: "Сьогодні я вчинив (сказав, подумав) скоріше добре, ніж погано" та "Сьогодні я вчинив (сказав, подумав) скоріше погано, ніж добре" [11].

Системне оцінювання власних спонук, бажань, емоцій, почуттів, вчинків і слів (М. Євтух, Т. Черкашина [5]) відбувається за такими логічними етапами: аналіз досліджуваної якості чи події; самоконтроль; порівняння аналогічних якостей чи явищ у динаміці їх проявів.

Дієвим засобом опанування вмінням правдиво себе оцінювати є застосування в повсякденній практиці самопізнання принципу "А ти?", який полягає у тому, що людина співставляє себе, свої думки, слова, вчинки із моральними, духовними нормами і дає собі відповіді на запитання: "А я який? Чи відповідаю я тій чи іншій моральній, духовній нормі?". Порівнюючи себе із нормою, аналізуючи внутрішні зміни, людина ритмічно просувається сходинками самопізнання, відбувається трансформація її негативних якостей у позитивні. Практика розгляду явищ навколишньої дійсності за допомогою принципу "А ти?", який слугує спонукальним мотивом, змінює на краще суб’єктивне сприйняття світу, забираючи з нього образу, претензію,  підозрілість  до  інших.

Отже, самооцінка для суб’єкта, який спрямовує свої зусилля на формування комунікативної культури, прагне до позитивних перетворень власного внутрішнього світу, до саморозвитку і самовдосконалення, є універсальним засобом досягнення поставленої мети.

Процес формування комунікативної культури передбачає як розвиток внутрішньої культури особистості, так і культури її зовнішніх зв’язків, культури спілкування. У межах статті неможливо надати характеристику всім якостям, які мають бути сформовані в особи, внутрішній світ і діяльність якої відповідають загальноприйнятим правилам соціокультурного середовища. Тому як базові якості нами було обрано миролюбність, правдивість, вдячність, відповідальність, у контексті розвитку яких розглянемо реалізацію методів і прийомів самопізнання і самовдосконалення. 

Миролюбність – "прагнення до збереження миру, мирних взаємин" [10, с. 358]. Оцінити ступінь своєї миролюбності людина може, аналізуючи власні досягнення за наступними етапами (за Е. Піньковською [13]):

  1. Ти і миролюбність (існуєте порізно?).
  2. Ти до миролюбності (проявляєш інтерес?).
  3. Ти з миролюбністю (вже знайомий?).
  4. Ти в миролюбності (усе вивчив?).
  5. Миролюбність із тобою (допомагає тобі в різноманітних ситуаціях?).
  6. Миролюбність у тобі (надає сил?).
  7. Миролюбність через тебе (примножує чесноту?).

На першому етапі [13] миролюбність не притаманна індивіду, його характерними рисами є жорстокість, деспотизм, злорадість, цинізм. Своєю ненавистю він руйнує, перш за все, самого себе, завдаючи чимало шкоди оточенню. Цей етап характеризується невизначеністю, насичений сумнівами.

На другому етапі людина помічає і починає усвідомлювати, що свої потреби можна задовольнити іншим, більш миролюбним способом. Вона з цікавістю, але так, щоб цього не помітили інші, приглядається до конструктивних поведінкових і вербальних проявів. Характерні риси – непримиримість, яка проявляється у словах і вчинках, сповнених диктатом, нетерпимість до всього, що не співпадає із власною, навіть помилковою, точкою зору та суворість. Не вміючи ще мирно вирішувати проблеми, особа страждає, відчуваючи муки сумління від повторення одних і тих же помилок у взаєминах з іншими. На цьому етапі, якому притаманний страх змін, надзвичайно важливо приділити увагу самопізнанню, мотивом якого може стати цікавість до можливості змінитися, покращити своє життя, інакше виникає розчарування, невдоволення іншими й небажання змінювати своє життя на краще.

Третій  етап  характеризується  першими  спробами  вчиняти  більш  миролюбно, менш конфліктно, ніж раніше. Упертість, певна нав’язливість, які яскраво проявляться в цей період, будуть викликати образу, невдоволення обставинами, що склалися, власними статками тощо і можуть призводити до бурхливих сцен "з’ясування взаємин" у формі істерик і скандалів. Водночас перші успіхи в миролюбності надихають людину, і вона відчуває себе готовою зрозуміти, пробачити, втішити будь-кого у будь-якій ситуації. Небезпека такого стану полягає в розвитку марнославства, хвалькуватості, які мають бути вчасно помічені й трансформовані.

На четвертому етапі в індивіда вже сформована переконаність, що "мир – краще, ніж війна", він починає невідступно і наполегливо долати свою немиролюбність. Для цього ретельно вивчаються власні вади й чесноти, аналізуються промахи та успіхи. У цей період людина дуже чутлива до зовнішніх проявів стосовно себе, які можуть примножити її страждання, наявність яких є характерною особливістю етапу відмови від власної недосконалості (у миролюбності), яку вона зуміла розпізнати в собі. Тому прагнення до публічності змінюється бажанням усамітнитися, щоб зуміти зберегти внутрішній стан, який тільки-но починає закріплюватися. Водночас, відчуваючи невдоволення своїми взаєминами, наявними знаннями, якістю діяльності, людина вчиться мобілізувати сили на подолання власної недосконалості. Невідступність і наполегливість – основні прояви миролюбності на цьому етапі.

Реакція здивування на прояви власної немиролюбності є ознакою того, що індивід готовий перейти до п’ятого етапу, на якому ці прояви будуть долатися завзятою працелюбністю та знаннями й досвідом, здобутими на попередніх етапах. У цей час уже сформована миролюбність допомагає у вирішенні різноманітних життєвих завдань і проблем.

На шостому етапі миролюбність у людині, наповнюючись терпінням, розумінням, прощенням, надає сил розпочати справу спочатку, спонукає радісно йти вперед, допомагає бути зібраним і стійким у несподіваних ситуаціях.

Сьомий щабель розвитку миролюбності розкриває в людині (в міру наповнення її пережитими почуттями) здатність бути милосердною (суворо справедливою), співстраждати і досягнути гармонії з собою та навколишнім світом.

Практика самопізнання сприяє розвитку правдивості, викорінюючи неправдивість індивіда з собою, не дозволяючи "прикрашати" себе, приховувати свої вади, допомагаючи не просто розпізнати в собі певну рису, а побачити її відтінки і прояви в реальному житті. Однією з головних причин неправдивості є страх, який відображається у ставленні людини до інших, до себе, до своєї діяльності тощо. Будь-яке проявлене почуття людини важливе для того, щоб зуміти трансформувати страх, зрозуміти, що спричинило його появу.

Першою причиною появи страху є сумнів, який найбільше впливає на силу волі людини. Людина, яка сумнівається в собі, відчуває внутрішній неспокій, нестабільність, що спричиняє появу панічного страху, боязні. Перебуваючи в такому стані, особа не здатна логічно міркувати, тому припускається промахів і помилок.

Друга причина страху – відсутність або недостатня кількість знань, що має форми невігластва, неосвіченості, некомпетентності. Невіглас боїться всього, страх викликає в нього роздратування, тому він проявить нахабність у словах і вчинках; йому притаманні злі наміри, що породжується агресивністю. Неосвічений боїться того, що не знає, що погано уявляє в силу свого невідання. Неосвіченість (мається на увазі недостатня обізнаність у теорії самопізнання) у злісної людини викликає боязнь за себе, за тих, хто поруч, за роботу, справу. У думках такої людини зазвичай приховане озлоблення на тих, кого вважає винними у своїх невдачах. В емоціях вона генерує гнівливість, у словах нерідко можна почути нахабність, а у справах помітити мстивість. Недостатньо освічений індивід має численні забобони, легко піддається почуттю панічного страху, швидко впадає у стан обурення, здатний до ризикованого, навіть зухвалого вчинку. Для того, щоб перестати відчувати страх перед оточенням, потрібно здобути більше знань про нього, вникнути в сутність того явища, якого боїшся. Необхідною умовою успішності окресленого процесу є наявність усвідомленого бажання змінити себе.

Третьою причиною появи страху є гординя, притаманна людям, які досягли у своєму житті певних висот, здобутків і бояться їх втратити. Зазвичай, це острах втратити щось із матеріальних цінностей, оскільки духовні знання такою людиною тільки починають здобуватись або й взагалі відсутні. Якщо ж розглянути людину, яка розвивала в собі високі моральні якості, досягла певних вершин, але при цьому пройнялася надмірною повагою до себе, забула про тих, хто їй допомагав у цьому становленні, то присутність у ній страху буде також цілком зрозумілою.

Четверта причина появи страху – страждання. У стані страждання індивід переосмислює те, що втратив. Втрата матеріальних благ викликає страждання і страх бідності, втрата визнання – страх забуття, втрата здоров’я – страх майбутнього нездоров’я й безпорадності тощо. Але саме на стадії страждання людина, якщо вона має силу волі, може перевести її в силу духу і здобути знання про те, як їй подолати перешкоди і спланувати своє подальше життя [11].

Виходячи з вищезазначеного, розуміємо, що абсолютно позбутися страху неможливо. У житті людини неодмінно будуть виникати ситуації втрат, поставати завдання, у виконанні яких вона буде спершу некомпетентною, сумніватися у власних силах, може з’являтися спокуса хоча б незначною мірою перебільшити свої заслуги і досягнення. Переваги людини, яка системно займається самопізнанням, полягають у тому, що вона, знаючи про неминучість переживання почуття страху, може підготуватися до будь-якої несподіванки за принципом "очікуй несподіваного" і тим самим захистити себе.

На етапі сумнівів людина не здатна до творчості, вона зайнята лише собою і власними проблемами, обтяжуючи ними інших. Страх блокує в людині здатність усвідомлювати, що і як вона вчиняє, та зменшує її дієздатність. Подолавши страх і надихнувшись своїми успіхами, вона стає активною, але при цьому милується собою, проявляє гордовитість, пихатість, публічно підкреслюючи вагомість своїх здобутків. Якщо людина сама не оцінить такий свій стан як неприпустимий для сучасної інтелігентної людини і не переживе стан сорому і каяття, то неодмінно отримає зворотній зв’язок у формі поради, зауваження, критики, образи, втрати поваги за свою гордовиту поведінку. На цьому етапі важливо не затриматися у стані саможалю, самобичування, суму, який небезпечний самовиправданням, самопрощенням, розвитком депресії.

Здобути знання про себе зможе той, хто самокритично проаналізував свої помилки, зрозумів, як варто було себе поводити, виявивши готовність до саморозвитку. Таким чином, за наведеною схемою – сумніви → страх → гординя → страждання → знання → уміння бачити → період змін (незадоволеність) – людина долає в собі негативні прояви та вступає у творчий процес самовдосконалення і самореалізації.

Правдивість робить людину безстрашною, упевненою в своїх починаннях і забезпечує їй миролюбне просування до мети [5]. Збагачення цієї моральної риси є результатом постійної внутрішньої роботи індивіда щодо розпізнання в собі лестощів, хитрощів і неправдивості, а також трансформації їх у щиросердне розуміння дій протилежної сторони, у відкритий діалог, сповнений почуття власної гідності і терплячого ставлення до недоліків іншого.

Наступною в контексті взаємодії індивіда із соціокультурним середовищем розглянемо моральну категорію "вдячність", у якій Т. Черкашина [18] виокремлює різні  прояви на різних рівнях зв’язків. Так, вдячність на рівні сім’ї буде виражатися у вигляді моральних зобов’язань один перед одним: у вірності, взаємодопомозі, взаєморозумінні. Вдячність за надану можливість проявити особистісні досягнення на рівні колективу буде мати вигляд високого професіоналізму, визнання заслуг колег, відповідального ставлення до справи, безумовного виконання своїх зобов’язань і обов’язків. Індивід, який досягає рівня суспільно корисної праці в межах міста, проявить свою вдячність до співгромадян у вигляді безкорисливої громадської діяльності. Людина, спрямована до самовдосконалення, здатна проявитися в межах держави, привносячи миротворчі, мирозберігальні ідеї еволюційного розвитку народу своєї країни і народів світової співдружності. Вдячність такої людини буде полягати у збереженні пам’яті про всіх тих, хто був поруч (включаючи батьків, учителів, вищі сили творіння) на її непростому шляху становлення як особистості. Пам’ять до батьків буде проявлятися шануванням сімейних традицій і виражатися в піклуванні про морально-фізичне здоров’я дітей, їхню здатність до продовження роду. Пам’ять до вчителя знайде своє відображення у вшановуванні та продовженні справи, розпочатої ним, у реалізації його ідей у справах учня, у примноженні кращих спільних досягнень і впровадженні їх у життя наступних поколінь. Пам’ять до Творця (Природи, Життя, Вічності) збережеться Вірою в істинність нерукотворних духовних цінностей. Така розумно-душевно-духовна людина може стати людиною світу, уміщуючи національно-культурні традиції різних народів, несучи філософію світорозуміння, сповідуючи релігію любові до всіх і кожного.

Почуття вдячності як характерна ознака сумлінної людини з’являється завдяки трансформації свідомості від егоїстичного спрямування до безкорисного, альтруїстичного [5]. Увійшовши у процес самопізнання, індивід має розвивати почуття міри в бажаннях та емоціях, без якого він не зможе сформувати власну вдячність. Ефективним методом розвитку власної вдячності є детальний аналіз ситуації успіху, досягнення, у якому особа має правдиво визначити, завдяки кому їй вдалося досягнути певних результатів. Так, наприклад, випускник-відмінник має згадати, що своїм успіхом він зобов’язаний батькам, які дали йому життя, учителям, які забезпечили здобуття  знань, друзям, які підтримували в подоланні труднощів, лікарям, які надавали кваліфіковану допомогу тощо. Поставивши себе в ряд після усіх перелічених особистостей, учень усвідомить, що самотужки йому б не вдалося дістатися до вершини, якою він пишається нині. Таким чином, свою радість, яка стане помірною, він захоче розділити з іншими, до кого відчув вдячність і повагу.

Розглянемо ще одну якість особистості – відповідальність. У відповідальності зосереджуються такі важливі риси людини, як високоякісне виконання діяльності, любов до своєї справи та здатність до постійного морально-практичного оцінювання своїх результатів. Відповідальність – це цілісна моральна риса людини, у якій інтегровано її духовні, психічні та психофізіологічні функції. Вона розглядається як смислове утворення особистості, загальний принцип співвіднесення (особистісної саморегуляції) мотивів, мети та засобів життєдіяльності, що не зводиться до правил або кодексу правил поведінки і не є конкретним мотивом чи їх сукупністю. Відповідальне ставлення, зазначає Н. Побірченко [14], – це потенціал психічної реакції особистості на якийсь предмет, процес чи факт діяльності. Воно є цілісним, як і сама особистість. Процес розвитку почуття відповідальності обґрунтовується не соціальними, а внутрішніми властивостями людини, її свідомими й добровільними діями в межах внутрішньої свободи, коли вчинки оцінюються особистою совістю, усвідомленням обов’язку, тобто особою, а не оточенням.

І. Бех [2] розглядає відповідальність як рису, яка концентрує усвідомлений індивідом суспільно значущий обов’язок, як повинність у здійсненні морального вчинку. За допомогою відповідальності формується і через неї виявляється зв’язок людини з навколишньою дійсністю, виникає їх цілісність, у якій немає посередника у вигляді оцінки іншої людини, соціальних санкцій тощо. Визначальним складником такої цілісності, що забезпечує відповідну дію, є суб’єкт, який несе відповідальність не лише за певну справу, а й за думку, її зміст і наслідки. Відповідальна особистість не може жити за принципом "моя хата скраю", вона не тільки з максимальною об’єктивністю оцінює події і явища, а й сама є ініціатором та інтенсивно створює їх у межах своїх суб’єктивних цінностей. Тобто відповідальність є вищою внутрішньою визначальною формою активності суб’єкта, яка зумовлює його поведінку й діяльність.

Нетерпиме ставлення до будь-яких проявів брехні й агресії в собі свідчить про сформоване почуття відповідальності за власні вчинки, слова і прагнення. Відповідальність за дотримання норм, правил, законів робить людину законослухняною. Відповідальність перед своєю совістю забезпечує формування рис гуманіста; відповідальність за збереження життя на землі зміцнює духовні основи: шляхетність і справедливість, честь і гідність. З наведеної вище характеристики відповідальності зрозуміло, що її розвиток потребує цілеспрямованої роботи індивіда над собою, самодисципліни тощо.

Завдання побачити реальний внутрішній портрет є складним, але дуже цінним для розумно мислячого індивіда [12]. Долаючи сумніви, страх, гординю, страждання, набуваючи нових знань про себе, уміння ясно бачити свої сильні сторони і недоліки та трансформувати невдоволення собою, він вчиться систематично аналізувати свої досягнення й помилки, розвиває критичність мислення, укріплює правдивість і сміливість. Спрямованість до самопізнання та самовдосконалення як логічно обумовлений наступний етап допомагають формуванню самостійності у формуванні думок, бажань, у вираженні емоцій, вчинків вад (агресії, неправдивості, егоїзму, байдужості тощо), осмисленню і конструюванню нового образу "Я", відчуваючи індивідуалізовану свободу і відповідальність у цьому процесі.

Логічним продовженням етапу самопізнання, як вже зазначалось, є етап самовдосконалення. Самовдосконалення як відтворення прекрасного та досконалого в собі є спонукою духовного розвитку (Е. Помиткін) [15]. І якщо процес самопізнання може трактуватися як усвідомлення і констатація досліджуваних у собі рис, то самовдосконалення є дієвим засобом трансформації негативу в позитив на рівні бажань, емоцій, почуттів, думок і спонук [5]. Осмислюючи себе і свою роль у житті, індивід повинен і може прагнути до самовдосконалення, розвиваючи інтелект, формуючи моральні якості, розширюючи сферу духовних прагнень. У цьому сенсі ідея самопізнання для розумно-душевної людини стає головною в її життєвому просторі, забезпечуючи можливість опанування своїм внутрішнім світом [20].

Висновки. З наведеного вище зрозуміло, що процес самопізнання потребує гармонійного поєднання інтелектуальних здібностей і моральних рис. Здобуті знання й теоретичні судження мають бути підкріплені досвідом практичного використання методів і прийомів самопізнання, а тому постійність, поетапність і поступовість мають стати неодмінними принципами цього процесу. Варто врахувати й важливість природного просування від нижчого до середнього й вищого рівнів опанування новими знаннями, а також систематичного аналізу  прожитих ситуацій, здійснених вчинків, сказаних слів і виконаних справ. Завдяки цьому вибудовується безпосередня залежність між якістю спонукань, благородством почуттів, чистотою мислення індивіда, на що він свідомо спрямовує свої зусилля, включившись у процес самопізнання, та якістю його комунікативної культури. Таким чином, самопізнання і самовдосконалення відіграють важливу роль у формуванні комунікативної культури особи, забезпечуючи необхідні умови для ефективного використання знань щодо загальноприйнятих правил соціокультурного середовища в повсякденності, попереджаючи порушення законів, правил та норм суспільного життя та надаючи можливість здобуття особистого досвіду в соціонормативних взаємодіях з іншими людьми та об’єктами навколишньої дійсності.

 

Список використаних джерел

  1. Амонашвили Ш. А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса / Ш. А. Амонашвили. – Минск : Университетское, 1990. – 560 с.
  2. Бех І. Д. Виховання особистості : підруч. / І. Д. Бех. – К. : Либідь, 2008. – 848 с.
  3. Дистервег А. Избранные педагогические сочинения / А. Дистервег. – М. : Учпедгиз, 1956. – 374 с.
  4. Докукіна О. М. Сутність та особливості особистісного самовизначення старшокласників / О. М. Докукіна // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді : зб. наук. праць / [за ред. І. Д. Беха, В. М. Оржеховської, В. В. Вербицького та ін.]. – Кам’янець-Подільський : Видавець ПП Зволейко Д. Г., 2011. – Вип. 15. – Книга 2. – С. 72–79.
  5. Євтух М. Б. Культура взаємин : підручник / М. Б. Євтух, Т. В. Черкашина. – 3-тє вид., переробл. і допов. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2012. – 340 с.
  6. Зязюн І. А. Духовні чинники елітарної особистості / І. А. Зязюн // Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі. – Черкаси, 2005. – С. 15–19.
  7. Коменский Я. А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие / сост. В. М. Кларин, А. Н. Джуинский. – М. : Педагогика, 1989. – 416 с.
  8. Кремень В. Г. Синергетика в освіті: контекст людиноцентризму : монографія / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн ; Національна академія педагогічних наук України. – К. : Педагогічна думка, 2012. – 368 с.
  9. Макаренко А. С. Книга для родителей / А. С. Макаренко. – М. : Правда, 1987. – 573 с.
  10. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка / С. И. Ожегов, Н. Ю. Шведова. – 4-е изд., доп. – М. : ООО "ИТИ Технологии", 2007. – 944 с.
  11. Пиньковская Э. А. Спаси и сохрани : в 3-х т. / Э. А. Пиньковская. – Черкассы : Издатель Чабаненко Ю. А., 2011. – Т. 1 : Кто ты? – 814 с.
  12. Пиньковская Э. А. Спаси и сохрани : в 3-х т. / Э. А. Пиньковская. – Черкассы : Издатель Чабаненко Ю. А., 2012. – Т. 2 : Эгология. – 438 с.
  13. Пиньковская Э. А. Спаси и сохрани : в 3-х т. / Э. А. Пиньковская. – Черкассы : Издатель Чабаненко Ю. А., 2013. – Т. 3 : Детектор лести. – 436 с.
  14. Побірченко  Н.  Профорієнтація  в  системі  професійно-технічної  освіти  / Н. Побірченко // Психолог. – 2006. – № 30 (222). – С. 5.
  15. Помиткін Е. О. Психологічні закономірності та механізми духовного розвитку дітей і молоді :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора психол. наук : спец. 19.00.07 "Педагогічна та вікова психологія" / Е. О. Помиткін. – К., 2009. – 45 с.
  16. Сухомлинский В. О. Мудрая власть коллектива / В. О. Сухомлинский. – М. : Молодая гвардия, 1974. – 240 с.
  17. Ушинский К. Д. Собрание сочинений / К. Д. Ушинский. – М.-Л., 1950. – Т. 5. – 355 с.
  18. Черкашина Т. В. Вдячність як моральна категорія в умовах сучасного освітнього середовища / Т. В. Черкашина // Вісник Черкаського університету. –  (Серія "Педагогічні науки"). – 2009. – Випуск 165. – С. 87–90.
  19. Черкашина Т. В. Особистісно-професійне самовдосконалення викладача вищої школи : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук : спец. 13.00.01 "Загальна педагогіка та історія педагогіки" / Т. В. Черкашина. – К., 2015. – 45 с.
  20. Черкашина Т. В. Формування культури взаємин між викладачами і студентами у навчально-виховному процесі технікуму : дис. … кандидата пед. наук : 13.00.07 / Черкашина Тетяна Вікторівна ; Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. – Черкаси, 2008. – 255 с.
  21. Шевченко Г. П. Художньо-естетичне виховання студентської молоді : монографія / Г. П. Шевченко, Ю. А. Пастухова. – Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2010. – 180 с.
  22. Штифурак В. Є. Виховання культури спілкування старших підлітків : дис. …кандидата пед. наук : 13.00.01 / Штифурак Віра Євгенівна. – К., 1996. – 205 с.

 

Аносова А. В. Самопознание и самосовершенствование как составляющие процесса формирования коммуникативной культуры индивида

Статья посвящена вопросам самопознания и самоусовершенствования личности, которая устремлена к гармонизации своего внутреннего мира, что обуславливает позитивную динамику развития ее коммуникативной культуры в современных социокультурных условиях. Рассматриваются такие составляющие процесса самопознания, как самоанализ, самооценка, самоконтроль, самодисциплина, которые формируют способность человека к самоусовершенствованию.

Ключевые слова: самопознание, самоусовершенствование, самосознание, коммуникативная культура, самоанализ, самооценка, самоорганизация, самодисциплина, самоконтроль, нравственные качества личности.

 

Anosova, Anastasiya. Self-Knowledge and Self-Perfection as the Components of the Individual’s Communicative Culture Formation Process

The article is devoted to the issues self-knowledge and self-perfection of the individual, which is oriented to the harmonization of her inner world, which leads to the positive dynamics of the communicative culture development in the modern socio-cultural conditions. There are considered such components of a selfknowledge process as self- introspection, self-rating, self-control, self-discipline, which form the human capacity for self-perfection.

Key words: self-knowledge, self-perfection, self-awareness, communicative culture, self-introspection, self-rating, self-organization, self-discipline, self-control, moral qualities of the person.

Permanent link to this article: https://www.narodnaosvita.kiev.ua/?page_id=3361