Войтовська А.І. Особливості інклюзивного туризму

Войтовська А. І.,
викладач кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Рецензент: Кравченко О. О.,
доцент кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, кандидат педагогічних наук 

Особливості інклюзивного туризму

У статті висвітлено передовий зарубіжний досвід розвитку інклюзивного туризму. Розкрито особливості сільського та водного туризму. Проаналізовано проблеми інклюзивного туризму в Україні, запропоновано рекомендації господарям осель щодо організації агротуризму в Україні для осіб з інвалідністю. Визначено принципи забезпечення комфортності для людей з інвалідністю, способи упровадження рекреаційних програм для них.

Розкрито  внесок Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини в розвиток інклюзивного туризму.

Ключові слова: особи з інвалідністю, інклюзивний туризм, подолання  бар’єрності, суспільство, потреби, дискримінація, доступність.

Постановка проблеми. Історія активного відпочинку та туризму для осіб з інвалідністю як масового явища розпочинається з кінця 50-х – початку 60-х років, коли прийшло загальне усвідомлення прав людини. Із цього часу було звернено увагу на інвалідів як на повноправних членів суспільства; розпочався рух до залучення осіб з особливими потребами в усі галузі суспільного життя, зокрема й до відпочинку та туризму.

Процес трансформації людської свідомості та адаптування навколишнього середовища до потреб осіб з інвалідністю відбувався з різною швидкістю в різних країнах. Цей розвиток відбувався двома паралельними способами: перший із яких передбачав розвиток сфери супроводу та опіки особи з особливими потребами, а інший – напрацьовував розвиток інфраструктури й технічних засобів, які б допомагали особам з інвалідністю максимально обслуговувати себе без сторонньої допомоги.

На сьогодні можемо спостерігати розвиток цих двох моделей у Німеччині та Швеції [1]. Німеччина пішла шляхом пристосування всіх об'єктів загального користування до потреб осіб з інвалідністю. Це досить коштовний спосіб, і не кожна країна може собі це дозволити.

Швеція має надзвичайно добре розвинену систему соціальної опіки, де кожна особа, яка цього потребує, може взяти собі на допомогу до двох осіб, які мають забезпечити їй комфортне перебування будь-де, зокрема й на відпочинку. Нині у Швеції особа з особливими потребами раз на рік може звернутись до відділу соціального захисту із проханням дофінансувати її відпочинок та оплатити одного-двох супроводжувальних; при цьому вибір місця відпочинку здійснює сама особа з особливими потребами, і це може бути не тільки на території Швеції. Проте тільки на території Швеції держава гарантує дотримання всіх вимог, пов'язаних із комфортом та безпекою перебування.

До цього часу були напрацьовані стандарти до будівель загального користування, доріг, паркувальних майданчиків, національних парків, зон відпочинку. Усі новобудови повинні відповідати стандартам доступності, прийнятим у кожній країні. Шлях до досягнення подібного рівня доступу осіб з інвалідністю до відпочинку тривав у розвинених країнах 30-40 років.

А такий вид відпочинку, як сільський туризм, навіть у розвиненій Європі практично недоступний. З огляду на це Україна може стати першою в розвитку цієї галузі. Напрацювавши певні вимоги та стандарти, розробивши курси підготовки власників агроосель до прийому осіб з інвалідністю, маємо шанс зробити внесок у покращення якості життя осіб з особливими потребами.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. У сучасності проблемам захисту осіб з інвалідністю присвячена значна кількість робіт вітчизняних і зарубіжних науковців та практиків. Їх, зокрема, розглядають М. Авраменко, А. Ахметшин, С. Богданова, Н. Борецька, О. Головкіна, С. Григор’єв, Е. Лібанова, О. Макарова, С. Мельник, К. Міщенко, М. Сапіжев, Г. Сахибзадаєва, В. Сушкевич, П. Таланчук, С. Євсєєв та ін.

Окремі аспекти теоретичної розробленості питання туризму для осіб з інвалідністю відображено в наукових працях таких дослідників, як О. Волошинського, І. Горбацьо, М. Дементьєвої, Л. Люзинської, А. Мацелюхи, Д. Петрова, І. Сандовенко, М. Сварника, Є. Холостової.

Мета статті – розкрити реальний стан розвитку інклюзивного туризму в Україні; запропонувати рекомендації господарям осель щодо організації агротуризму в Україні для осіб з інвалідністю; визначити принципи забезпечення комфортності для людей з інвалідністю, способи упровадження рекреаційних програм для них.

Виклад основного матеріалу. Сільський або агротуризм в Україні мало пристосований для потреб осіб з інвалідністю. Не тільки в Україні, але й у Західній Європі цей вид туризму перебуває в зародковому стані. Досі немає розроблених конкретних рекомендацій та вимог. Також, на жаль, не існує спеціальних програм і курсів для власників сільських осель із прийому та розміщення осіб з особливими потребами.

Із часом все більше людей бажатимуть відпочивати в незвичних для себе умовах, а отже, попит буде спонукати пропозицію. У зв'язку з цим надаємо рекомендації господарям осель щодо організації агротуризму в Україні для потреб осіб з інвалідністю, які вважаємо доречними нині: потрібно

• облаштувати під’їзди, територію та будинок відповідно до загальних будівельних вимог, щоб зробити їх доступними для осіб з інвалідністю. У разі неможливості переобладнання оселі варто вказувати види інвалідності, для яких придатна оселя, та надавати детальний, достовірний опис місця перебування;
• забезпечити правильну безпеку відпочивальників для споглядання та контактів зі свійськими тваринами, а також убезпечити тварин від відпочивальників, які несвідомо можуть їм нашкодити;
• знати доступні для осіб з особливими потребами місця у своєму районі та запропонувати відпочивальникам відвідування цих місць для забезпечення комфортного та якісного відпочинку;
• поінформувати інших гостей про можливість перебування в оселі осіб з інвалідністю певної нозології для попередження можливих непорозумінь.

Постає питання: навіщо готелям, турбазам та туристичним фірмам адаптуватись до потреб осіб з інвалідністю? За загальною світовою статистикою в кожному суспільстві є 8-12 відсотків осіб з особливими потребами. Так, в Україні налічується приблизно 5 мільйонів осіб з інвалідністю [2]. Нині ці люди лише певною мірою залучені до всіх видів суспільного життя, відпочинку. Але наші прагнення до цивілізованого громадянського суспільства зобов’язують нас інтегрувати цю верству населення в загальну громаду. У зв’язку з цим на ринку відпочинкових послуг з’явиться кількамільйонна армія споживачів, які будуть шукати можливості задоволення своїх потреб. Тому підготовка технічної інфраструктури та працівників туристичних фірм, готелів, ресторанів, турбаз і відпочинково-рекреаційних зон до прийому нової категорії споживачів є актуальною.

У сучасності набув також популярності водний туризм на рівнинних і гірських річках на катамаранах, байдарках та плотах. Цей вид туризму не має особливих обмежень, пов’язаних з особливостями різних нозологій осіб з інвалідністю, та, водночас, є надзвичайно цікавим з огляду на досить швидку зміну довколишнього середовища та можливість переміщуватись течією, не докладаючи надзвичайних зусиль.

Загалом поняття "інвалідність" з’явилося у зв’язку з розвитком суспільства й усвідомленням функціональних обмежень, які постали перед багатьма громадянами. Вагомість залучення людей з інвалідністю в суспільне життя і зміна ставлення до них здорових людей змусили сконцентруватися на якості життя для всіх членів суспільства і спричинили зміни у трактування поняття "інвалідність".

Принципи якості життя осіб з інвалідністю є такими: якість життя

• є базовим поняттям, яке використовується для заходів, що охоплюють основні принципи, пов’язані з якістю життя, забезпеченням послугами споживачів, урахуванням почуттів людей, їх задоволення і благополуччя
• багатофункціональний аспект, який урешті-решт підтверджується широким колом людей, котрі представляють різні сторони життя споживачів та їхніх родин; осіб з інвалідністю складається з тих самих факторів і взаємин, які важливі для усіх людей;
• покращується, коли головні потреби людини задоволені, коли особа має такі самі можливості, як і решта, у досягненні результатів у повсякденному житті, праці, у трудовому чи шкільному колективах;
• підвищується, якщо люди беруть участь у рішеннях, що впливають на їхнє життя;
• удосконалюється за умови залучення й цілковитої інтеграції людей з особливими потребами в місцеві спільноти [2].

 Виходячи із вищезазначеного, визначаємо основні способи покращення самовизначення людей з інвалідністю:

• навчитися ухвалювати рішення, що враховують визначення цілей, урахування можливостей, ресурсів і підтримки в розв’язанні проблем людей з інвалідністю;
• забезпечити можливість вибору довкілля таким особам: навчальних закладів, будинку, колективу;
• ідентифікувати й забезпечити індивіда потрібною йому підтримкою;
• забезпечити можливості для розвитку та успіху; забезпечити середовищем, прийнятним для духовного зростання кожної особи та розвитку її можливостей
• навчитися вірити в можливості людини досягнути успіху так само, як і в можливості зазнати невдачі;
• дати кожній особі можливість ризикувати, допускати помилки, зазнавати невдачі і вчитися на своїх помилках;
• створити спеціальні позитивні умови для формування самосвідомості, самооцінювання, упевненості в собі;
• дозволити кожній особі вирішувати самостійно і брати на себе відповідальність за свої вчинки.

Необхідна доступність означає, що людині забезпечуються всі типи вимог для того, щоб бути залученою у певну діяльність, або необхідні вимоги щодо свого комфортного перебування. Інакше кажучи, коли пристосування зроблено, люди з інвалідністю стають такими ж учасниками тієї чи іншої діяльності, як й інші. Такі вимоги залучення людей у певний вид діяльності повинні стосуватися всіх без винятку її учасників, особливо людей з інвалідністю.

Акцентуємо увагу на ще один аспект досліджуваної проблеми: мільйони людей з інвалідністю у світі зазнають фізичної та духовної дискримінації протягом багатьох років. Це спричинено різними факторами, а саме: суспільство намагається ізолюватися або відмежуватися від людей з інвалідністю; люди з інвалідністю зазнають як умисної, так і неумисної дискримінації; дискримінація розповсюджена, існує на всіх рівнях суспільства; дискримінація проявляється у важливих сферах життя, охоплюючи працевлаштування, господарювання, доступ до державних установ, транспорту, комунікацій та рекреації; відсутність задовільної юридичної допомоги для осіб з інвалідністю, які зазнали дискримінації; низькі соціальні позиції, які займають люди з особливими потребами;  люди з інвалідністю як група людей завжди були безсилі, щоб позбутися цієї соціальної несправедливості.

Дискримінації нелегко позбутися, оскільки вона з’явилася багато століть тому. Тож потрібен час для довгоочікуваних змін. Ізолювання та відмежування стали нормою для людей з вадами і без них, прийнятними для багатьох людей з інвалідністю, які тривалий час жили в суспільстві, де наявна дискримінація [2]. Деякі люди з інвалідністю відчували умисну чи невмисну дискримінацію так довго, що самостійно обрали шлях ізолювання й відмежування; інші змушені перебувати вдома і не займатися своїми улюбленими справами саме через дискримінацію в суспільстві.

На основі зазначеного вище формулюємо принципи забезпечення комфортності для людей з інвалідністю:

• зміна способів діяльності, правил і процедур. Це передбачає зміну правил використання території та обладнання, реєстраційних правил або правил у певному спорті;
• усунення бар’єрів пересування;
• усунення структурних комунікаційних бар’єрів;
• забезпечення допоміжними засобами та службами.

Нами визначено також способи упровадження рекреаційних програм для осіб з інвалідністю: запрошувати всіх дітей до рекреаційних програм; забезпечити архітектурну доступність приміщень; забезпечити програмову доступність навчання й діяльності; навчити колектив задовольняти індивідуальні потреби осіб з інвалідністю; забезпечити спільну діяльність, яка сприятиме позитивному рівноправному спілкуванню з іншими; зміцнити дружні взаємини між особами з інвалідністю й людьми без фізичних вад; підготувати людей як провідників інтегрування; схвалити принцип інтеграції як обов’язок кожного учасника.

У контексті розглядуваної проблеми зазначаємо, що нещодавно в місті Умані на базі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини відбувся І Міжнародний науково-практичний симпозіум "Актуальні проблеми впровадження інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму в Україні". Цій події передувало створення Асоціації "Інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму", ініціаторами й засновниками якого були КЗ "Черкаський обласний центр медико-соціальної експертизи Черкаської обласної ради", Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський Національний заповідник м. Канева, Національний дендрологічний парк "Софіївка", Громадська спілка "Всеукраїнське науково-практичне об’єднання інклюзивного туризму інвалідів і чорнобильців України", Благодійний фонд "Підтримка програм соціального захисту осіб, постраждалих від аварії на ЧАЕС та інвалідів" та Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини. У цьому університеті за сприяння Асоціації "Інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму" відбувся І Студентський конкурс наукових проектів "Подорожуємо без бар’єрів".

Висновки. Отже, інклюзивний туризм може стати унікальним явищем для реабілітації осіб з інвалідністю, включаючи як пізнавальний процес, так і можливість повноцінної соціалізації.

Сьогодні в Україні гостро постає питання реабілітації людей з інвалідністю та особливих категорій населення держави – учасників та постраждалих в АТО. Основне завдання держави стосовно людини з інвалідністю – надати можливість повного або часткового відновлення здатностей до побутової, суспільної та професійної діяльності [3]. За таких умов "інклюзивний туризм" створює умови для реструктуризації культури суспільства, його правил і норм поведінки, прийняття всіх сторін життя й особистих відмінностей та потреб осіб з інвалідністю за рахунок тісних, плідних відносин між здоровими особами та інвалідами в сучасному соціумі.

Список використаних джерел

1. Лигидов Р. М. Возможности государственной поддержки развития социального туризма в Кабардино-Балкарской Республике [Электронный ресурс] / Р. М. Лигидов, Н. Е. Кулюшина // Современные проблемы науки и образования. – 2015. – № 1. – Режим доступа : www.science-education.ru/121-18486.
2. Посібник з активного відпочинку та туризму для неповносправних / [М. Г. Сварник,  Я. І. Грибальський та ін.]. – Львів : Товариство "Зелений Хрест", 2015. – 150 с.
3. Про реабілітацію інвалідів в Україні : Закон України № 2961 від 06.10.2005 // Урядовий кур’єр (Орієнтир). – 2005. – 2 листопада, № 213.

Войтовская А. И. Особенности инклюзивного туризма

В статье освещен передовой зарубежный опыт развития инклюзивного туризма. Раскрыты особенности сельского и водного туризма. Проанализированы проблемы инклюзивного туризма в Украине, предложены рекомендации для хозяев жилиц относительно организации агротуризма в Украине для  лиц с инвалидностью. Определены принципы обеспечения комфортности для людей с инвалидностью, способы внедрения рекреационных программ для них.

Раскрыто вложение Уманского государственного педагогического университета имени Павла Тычины в развитие инклюзивного туризма.

Ключевые слова: лица с инвалидностью, инклюзивный туризм, преодоление барьерности, общество, потребности, дискриминация, доступность.

Voitivska, A. I. Features Inclusive Tourism

In the article the best international experience of the inclusive tourism. Features singled out agriculture and boating. The problems of inclusive tourism in Ukraine. Principles comfort. Revealed ways to encourage recreational programs.

Highlighted contribution Uman State Pedagogical University named Pavlo Tychyna inclusive development in tourism.

 Key words: persons with disabilities, inclusive tourism, overcome barrier, society, needs, discrimination, accessibility.