Print this Сторінка

Калашник Л.С. Досвід Іванівського Інтердому як підґрунтя діяльності системи соціального піклування про дітей-сиріт у КНР

УДК 37.018.1(510)

Калашник Л.С.,
доцент кафедри теорії і методики професійної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, кандидат педагогічних наук, доцент, докторант Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України

 

Рецензент: Євдокимов В. І.,
завідувач кафедри теорії і методики професійної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

 

Досвід Іванівського Інтердому як підґрунтя діяльності системи соціального піклування про дітей-сиріт у КНР

 

Стаття присвячена ґенезі історико-педагогічного процесу в КНР, зокрема становленню системи закладів соціального піклування про дітей-сиріт. Підґрунтям для формування сучасної державної системи соціальної опіки дітей-сиріт у КНР є заклади інтернатного утримання дітей-сиріт, які існували в  20-50-х рр. ХХ ст. у СРСР та у яких проживали діти із Китаю. Іванівський Інтердом (м. Іваново, РФ) був найбільшим із тогочасних закладів освіти для дітей іноземних громадян.

 

Ключові слова: інтербудинок, КНР, діти-сироти, система закладів інтернатної освіти, система соціального піклування, Інтердом.

 

Загальна постановка проблеми. Сучасний Китай – країна фінансово стабільна та заможна. Мінімальна кількість дітей, які мають офіційний статус сироти та повністю перебувають на державному утриманні, – 573 000 станом на початок 2011 року [3] порівняно із 95 тис. осіб в Україні на середину 2013 року [4], тобто в КНР 1 сирота приходиться на 2850 осіб. В Україні ця цифра є такою: 1 дитина-сирота на 421 особу. У цьому показнику враховані лише ті діти, які офіційно мають статус сироти та перебувають на утриманні в закладах соціального піклування країни. Однак голова Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіе Мокуо наголошує, що з урахуванням дітей, соціальних сиріт, та дітей вулиці ця цифра складає 200 тис. осіб [4], тобто 1 дитина, що потребує допомоги суспільства та держави, на 200 осіб. Це  дозволяє стверджувати, що державна політика уряду КНР щодо вирішення означеної соціальної проблеми є досить вдалою. Відзначаючи певну застарілість та утилітарність базових підходів до реалізації ідеї соціального піклування у країні, її форм і методів, сучасні китайські педагоги-теоретики та практики відстоюють думку про перевагу колективних форм виховання та соціалізації дітей-сиріт над індивідуальними та навіть над утриманням цих дітей у малих групах (сімейні дитячі будинки).

Інтернатна форма утримання вважається китайськими вченими основною формою піклування про дітей-сиріт; керівництво країни не планує будь-яких змін в означеній сфері. Однак корінням китайська система соціального піклування про дітей-сиріт сягає у практику СРСР 1920-1950-х рр., коли велика кількість китайських урядовців, представників реакційно налаштованої молоді не тільки самі проходили курс навчання в навчальних закладах СРСР, але через певні обставини відправляли своїх дітей у Радянський Союз. Повертаючись додому дорослими людьми та обіймаючи високі посади на Батьківщині, ці вже дорослі люди вибудували зокрема й систему роботи з дітьми за радянським взірцем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання, пов'язані з перебуванням китайських вихованців у радянських дитячих будинках та інших закладах освіти СРСР у період з 1920 по 1960 рр., відносяться до маловивчених унаслідок складних державно-історичних взаємин двох країн у ХХ ст. Інформація в КНР обмежується тільки виданням спогадів колишніх вихованців Інтербудинків (Ши Чже "Поруч з історичним велетнем", Пекін, 1991 рік; Чжу Мін "Китайська дівчинка з нацистського концтабору", Хебей, 1995 рік; Цзінь Чженьлінь "Син велета – Мао Аньін", Хебей, 1995 рік; Лю Айцін "Дочка кривавої землі", Хебей, 1995 рік; "Червоне покоління, яке виросло в Радянському Союзі", Пекін, 2000 рік). Часто інтербудинки СРСР згадуються в біографіях відомих китайських керівників і загиблих китайських героїв, чиї діти набували освіту в СРСР.

У СРСР було видано книги про діяльність інтербудинків: В. Р. Томілін "Будинок на Червоній Талці. Документальна повість", Москва, 1980 рік;  А. І. Романов і Г. В. Харитонов "Подаруй сонце. Повість-хроніка про інтернаціональний будинок в Іваново", Ярославль, 1989 рік. 2010 року в Москві була захищена дисертація з теми "Історія підготовки кадрів компартії Китаю і Гоміньдану в московських навчальних центрах" на здобуття вченого звання кандидата історичних наук, у якій також згадується діяльність Іванівського Інтердому.

Одним з основних дослідників питання перебування китайських дітей у СРСР є російський учений В. Усов, який у своїх статтях "Китайські вихованці інтербудинків Росії" (1997 рік) та "Вони жили в радянському інтербудинку" (2007 рік) розглядає різні аспекти означеної проблеми. Також певна статистична інформація про кількість китайців, які здобували освіту в СРСР, зокрема і в радянських інтербудинках, міститься в монографії А. Г. Ларіна "Китайські мігранти в Росії: історія і сучасність" (2009 рік). Серед періодичних публікацій варто відзначити статті Шао Цин "Китайська гвардія Інтербудинку" (2012 рік) та О. Вождаєвої "Інтербудинок: притулок для дітей комуністів" (2013 рік), опубліковані на Інтернет-сайтах телеканалів ССTV (КНР) і російської служби BBC відповідно.

У 1939 році в СРСР було знято художній фільм "Вихованці МОПРу " про життя інтернаціонального дитячого будинку в м. Іваново, а 1995 року вийшов спільний російсько-китайський фільм "Черешенька", знятий за спогадами доньки маршала Чжу Де Чжу Мін про її життя в Іванівському Інтердомі і перебування в нацистському таборі.

Метою статті є розгляд діяльності Іванівського Інтердому, зокрема щодо перебування в ньому утриманців-китайців у період 20-40-х рр. ХХ ст.

Завдання публікації полягають у такому:

  • нарисово репрезентувати історію Іванівського Інтердому як закладу соціального піклування про дітей іноземних громадян;
  • охарактеризувати діяльність Іванівського Інтердому стосовно китайських дітей, які перебували на навчанні в СРСР у першій половині ХХ ст.;
  • навести відомості щодо впровадження досвіду Іванівського Інтердому в сучасній системі закладів соціального піклування про дітей-сиріт у сучасній КНР.

Виклад основного матеріалу. У 1917 році Міжнародна організація допомоги борцям революції (МОПР) та її Виконком вирішили створити спеціальні дитячі будинки для дітей політемігрантів із різних країн. Спочатку такі будинки виникли в Польщі та Німеччині, але внаслідок невдоволення урядів цих країн їх було ліквідовано. Відповідно постало завдання створення такого будинку на території Радянської Росії. Спочатку (1928-1929 рр.) діти політемігрантів утримувалися в дитячому будинку імені Клари Цеткін у м. Москві. 18 вересня 1929 року неподалік від Москви, в селі Васькіно (Подільський р-н) на базі будинку відпочинку для студентів Комуністичного університету трудящих Сходу було відкрито спеціальний дитячий будинок "Червоний День" для дітей політемігрантів. Його було організовано спільно МОПРом, Межрабкомом і Батьківським Кооперативом, до якого входили політемігранти, які жили і працювали в Москві [6].

Більшу частину суми, необхідну для обладнання дитячого будинку, надала швейцарська комуністка Ментона Мозер, донька власника всесвітньо відомої фірми з виробництва годинників. Також вагому матеріальну допомогу надав швейцарець Фріц Платтен, відомий тим, що 1917 року активно готував повернення російських емігрантів зі Швейцарії до Росії. Усе обладнання для Будинку Мозер закупила в Швейцарії, перших трьох працівниць інтернату знайшла в Берліні [1]. Дитячий будинок “Червоний День” був першим інтернаціональним дитячим будинком у СРСР, хоча йому пізніше і було присвоєно номер 2 [6].

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. одного дитячого будинку було вже недостатньо. У цих умовах більшовики м. Іваново запропонували створити інтернаціональний дитячий будинок у їхньому місті. У 1929 році колектив фабрики "Червона Талка" звернувся до райкому МОПР із пропозицією дозволити проведення МОПР-лотереї, кошти від якої вкладуть в облаштування будинку для безпритульних дітей революціонерів-іноземців, які загинули. 23 серпня 1929 року 30-тисячний мітинг трудящих міста Іваново одностайно ухвалив рішення розпочати збір коштів на будівництво інтербудинку. Через кілька днів після мітингу всі колективи іванівських текстильних підприємств відпрацювали по 2 години на користь майбутнього будівництва. У лютому 1931 року ІІІ Всесоюзний з'їзд МОПРу остаточно вирішив питання про будівництво міжнародного дитячого будинку. Майбутньому інтернаціональному будинку з'їзд присвоїв ім'я Олени Дмитрівни Стасової, багаторічного керівника МОПРу. Було відкрито спеціальний фінансовий рахунок для пожертв на будівництво дитячого будинку. Офіційне урочисте відкриття Інтернаціонального дитячого будинку №1 відбулося 1 вересня 1933 року.

1935 року в Інтердомі жило 160 дітей 27-и національностей: китайці (найбільша група), болгари, німці, іспанські діти, декілька дітей із США, Бразилії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Латвії та деяких інших країн, були діти і з СРСР [6], зокрема серед китайців – Мао Аньін, Мао Аньцин і Лі Мін (діти Мао Цзедуна), Цюй Дуй (усиновлена донька революціонера, публіциста, письменника Цюй Цюбо), Цай Бо, Цай Ні і Цай Чжуан (діти члена ЦК КПК перших з'їздів Цай Хесеня), Лінь Лінлін і Лінь Лі (доньки одного із засновників КПК, члена Політбюро ЦК КПК Лінь Боцюя), Лю Юньбін і Лю Айцінь (діти майбутнього голови КНР Лю Шаоци), Лінь Сяолінь (донька майбутнього міністра оборони КНР Лінь Бяо), Чжу Мін (донька відомого полководця Чжу Де) та інші.

У Інтердомі було три відділення: дошкільнят, молодших і старших школярів. У дошкільному відділенні було приблизно 30 дітей від 3 до 7 років. Молодші діти перший час навчалися в Інтердомі, старші – ходили на навчання до звичайної школи, що розташовувалася неподалік [9]. Китайським дітям епізодично викладали китайську мову; зазвичай, викладачами були видатні діячі ЦК КПК, які проходили довгострокові стажування в навчальних закладах СРСР, або члени їх сімей: Чжан Мей – дружина видного партійного і військового діяча Лінь Бяо, Хе Цзичжень – друга дружина Мао Цзедуна, Ши Чже – особистий перекладач і секретар Мао Цзедуна та інші. Старші вихованці намагалися говорити між собою китайською, деякі дівчата вели щоденники рідною мовою. Багато китайських дітей володіли російською краще, ніж китайською, з таких причин:

  • основною мовою спілкування в Інтердомі була російська;
  • носіїв китайської мови бракувало;
  • китайські діти приїжджали до СРСР дуже маленькими і швидко забували рідну мову.

Широко відомою є історія про те, що перші свої листи до батька Мао Аньінь писав російською і Мао Цзедун ніяк не міг їх прочитати. Це дуже не подобалося Мао і він постійно картав у листах дітей за погану китайську мову та некрасиво написані ієрогліфи [6].

Життя вихованців Іванівського Інтердому було досить різноманітним: крім навчання і культурної програми, займалися спортом, музикою, працювали. Окрім звичайних занять фізкультури в межах шкільної програми викладалися баскетбол, футбол, волейбол, легка атлетика, лижний спорт і фігурне катання. Біг на лижах входив до програми іспитів: за годину треба було пробігти 10 км. Майже всі китайські діти успішно складали цей іспит на витривалість.

З маленького віку дітей привчали і до фізичної праці. Дівчатка навчалися шити, кроїти, хлопчики працювали у столярній майстерні, слюсарні, вихованці самі обробляли землю, піклувалися про дрібну худобу, завжди самостійно робили ремонт в Інтердомі [6]. Кожен вихованець мав свою ділянку, яку сам обробляв і вирощував на ній овочі: огірки, моркву, капусту, редьку, горох тощо [7]. Багато колишніх вихованців-китайців визнають, що аграрні знання та навички робітничих професій, яких вони набули в Інтердомі, згодом стали їм у нагоді в період, коли вони були вислані в села в КНР у роки Культурної Революції [8].

До програми занять із музики в Інтердомі входило навчання гри на піаніно та акордеоні, сольфеджіо, танці. Майже щотижня в Інтердомі влаштовувалися концерти, у яких брала участь більшість дітей. Також в Інтердомі була хороша бібліотека (у 1940 році в Іванівському Інтердомі була зібрана бібліотека, яка налічувала понад 10 тис. томів. Книги китайською мовою регулярно передавалися в Інтердом особисто Мао Цзедуном).

Із початком Великої Вітчизняної війни ті діти, які не були вивезені на літні канікули в Білорусію (там Інтердом мав власний будинок відпочинку) і не потрапили в полон, залишалися до кінця війни в Іваново, хоча радянським керівництвом було висловлено ідею про евакуацію Іванівського Інтердому до Ташкенту. Після того, як обстановка на фронті дещо стабілізувалася, рішення про евакуацію скасували. Для пересічних громадян СРСР під час війни норма для харчування становила 300 г хліба в день; вихованцям Інтердому видавалися 500 г, а також шматочок вершкового масла. Також вихованцям ув 10 км від Інтердому було виділено земельну ділянку в селі Семенівському, де вони вирощували картоплю, що, за спогадами багатьох колишніх вихованців, і врятувало їм життя. Крім картоплі вирощували овочі і ягоди: капусту, редиску, полуницю тощо.

На початку війни ті інтердомівці, яким виповнилося 18 років, подали прохання до керівництва СРСР про дозвіл піти на фронт. Китайці звернулися до військкоматів, але їм відмовили. Було заявлено, що В. Сталін особисто підписав наказ, щоб вихованців Інтердому до армії не брали. Тільки синові Мао Цзедуна Мао Аньіну вдалося написати лист особисто В. Сталіну із проханням взяти його в армію. У другій половині 1942 року Мао Аньін був відправлений до військової школи, із якої він незабаром був переведений до військової академії ім. М. Фрунзе, де навчався за пришвидшеною програмою [7]. За офіційною версією, згодом він брав участь у танкових боях і в чині полковника Радянської Армії дійшов до Берліна. Однак ця інформація не підтверджується китайською стороною. 2005 року 20 китайців, колишніх вихованців Іванівського Інтердому, за наказом Президента РФ В. Путіна були нагороджені медаллю "60 років Перемоги у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 рр." у знак визнання їх мужності та трудового подвигу в роки Великої Вітчизняної війни.

У 1954 році, коли Мао Цзедун і Чжоу Енлай відвідали СРСР, ними з радянським урядом було укладено угоду, згідно з якою всі китайські діти до 18 років повинні були повернутися до Китаю, а діти більш старшого віку могли вибрати країну проживання на власний розсуд. Більшість вихованців Іванівського Інтердому повернулися на Батьківщину. Деякі з них лише через певний час змогли освоїтися в новому культурному середовищі і вільно заговорити рідною мовою [2].

Варто зазначити, що китайські вихованці інтербудинків СРСР жорстоко постраждали під час Культурної Революції за те, що впродовж певного періоду проживали в СРСР. Усіх їх було проголошено "радянськими шпигунами" і "спецагентами"; із сорока колишніх вихованців, які постійно проживали в Пекіні, двоє покінчили життя самогубством, четверо зійшли з розуму, більше двадцяти відбули терміни у в'язницях, таборах чи політичних ізоляторах, решта – знаходилися під політичним контролем [7].

Як зазначає дослідник В. Усов, китайських дітей, які виховувалися в Іванівському Інтердомі, умовно можна було розподілити на 3 групи: 1 – діти загиблих героїв, 2 – діти вищих партійних керівників, 3 – діти кадрових працівників партії, які приїхали на навчання до СРСР [7].

У Радянському Союзі ці діти, з одного боку, переховувалися від переслідувань, які могли бути пов'язані з діяльністю їхніх батьків (фактично, радянський уряд сховав цих дітей від розправи, доки їхні батьки творили революцію у Китаї), а з іншого – слугували своєрідними заручниками на випадок, якщо у КНР щось піде не за радянським сценарієм. Повертаючись на Батьківщину в досить дорослому віці та обіймаючи високі посади (Мао Аньін – генерал-майор Народної визвольної армії Китаю, Мао Аньцин – керівник корпусу перекладачів ЦК КПК, Цюй Дуй – журналістка і голова державного агентства новин Сіньхуа, Го Чжичен – інструктор з роботи із дітьми старшого віку Комітету з питань освіти КПК і т.д.) ці колишні вихованці радянських закладів освіти та виховання вибудували всю систему соціального піклування в КНР за найкращим радянським зразком.

Сьогодні в КНР основною формою соціального піклування про дітей-сиріт є їх проживання в дитячих будинках та дитячих селищах. Більшість дитячих будинків у містах мають у своєму складі кілька відділень: будинок дитини (до 4 років), дитячий будинок (діти до 14 років), відділення для інвалідів і будинок для самотніх літніх людей. Вважається, що така структура допомагає дітям-сиротам відчувати себе потрібними, ліквідує у них комплекс неповноцінності, привчає їх до турботи про інших людей, дає можливість відчути любов і вдячність дорослих, зберігає вертикаль поколінь, яка традиційно присутня в родині та суспільстві.

До обов'язків старших вихованців дитячого будинку входить піклування про молодших (для цього за кожним старшим вихованцем (вік 10-14 років) "закріплюється" 1-2 молодших дітей віком до 8 років) та догляд за літніми й немічними. Більшість робіт з утримання дитячого будинку в чистоті, допомога у приготуванні їжі (спільні зі старшими поїздки на місцеві ринки для закупівлі, процес приготування їжі, планування меню на тиждень тощо) також виконуються старшими вихованцями. Вважається, що це – етапи соціалізації особистості дитини, процес формування практичних навичок із ведення домашнього господарства та організації побуту [10].

Дитячий будинок – це місце проживання дитини-сироти. Отримання освіти дітей відбувається у звичайних середніх школах (виняток становлять тільки діти-інваліди, які не можуть відвідувати школу за медичними показниками. Для них організовують початкові курси китайської мови та математики в дитячому будинку. Там, де можливості організації таких курсів немає, дітей навчають читати, писати і рахувати старші вихованці або утриманці відділення для людей похилого віку). Найбільш талановиті діти за клопотанням дитячого будинку можуть бути рекомендовані вищими інстанціями сфери освіти до переведення їх до спеціалізованих інтернатів (спортивних, творчої спрямованості).

Після досягнення віку 18 років за рекомендацією дитячого будинку і школи, у якій дитина здобувала освіту, вона може бути рекомендована до вступу в ПТУ або розпочати трудову діяльність. Більше 50% дівчаток-вихованців дитячих будинків стають медичними сестрами або обслуговуючим персоналом дитячих будинків і будинків для людей похилого віку [11].  Близько 12-15% випускників дитячих будинків отримують вищу освіту на загальних підставах [5].

Також більшість міських дитячих будинків мають ділянки в селах (або знаходяться під патронатом сільських громад, комун), де вихованці проводять час улітку, працюючи на землі.

Дитяче селище – форма державного закладу соціального піклування про дітей-сиріт у КНР, яка виникла на початку 1980-х рр. на базі колишніх сільськогосподарських комун. У дитячих селищах-комунах (нині їх у КНР 15) в цілому виховуються 8750 дітей-сиріт [3]. Їх життя побудоване за принципом перебування у трудовому таборі: діти об'єднані в загони за віком, для них організовано спільне харчування в їдальнях, проживання в гуртожитку. За кожним загоном закріплено сільськогосподарську ділянку, урожай з якої збирається для харчування комунарів, а надлишки продаються. У комунах виховуються діти від 4-5 до 14-15 років. Для забезпечення належного рівня освіти в селищах функціонують школи, що забезпечують випускникам обов’язкову освіту. Зазвичай, у селищах діють також ремісничі цехи, які насамперед забезпечують комуну всім необхідним та водночас дають вихованцям базову освіту за  робітничими спеціальностями.

У дитячих селищах у вихованців окрім надання ремісничої спеціальності розвивають творчі здібності. Найвидатніші педагоги, митці, музиканти вважають справою честі читати лекції та проводити майстер-класи в дитячих селищах. В останні роки поширилася практика використання сільськогосподарських селищ-комун для потреб пенітенціарної системи в тих випадках, коли неповнолітній правопорушник не представляє загрози суспільству, а також для впливу на важковиховуваних підлітків. Також дитячі селища вважаються кадровим резервом для аграрного сектору країни. Рівень освіти, що надається школами у селищах-комунах, є досить низьким та не надає змоги своїм випускникам продовжувати навчання. Призвичаюючись змалечку працювати на землі, колишні комунари, маючи великий практичний досвід, майже стовідсотково залишаються працювати в селі.

Висновки. Представлені у статті факти, на наш погляд, доводять, що підґрунтям для створення сучасної системи закладів соціального піклування про дітей-сиріт у КНР слугувала система закладів освіти та виховання СРСР взірця 1920-1950-х рр., зокрема – діяльність Іванівського Інтердому імені О. Д. Стасової (сучасна назва – Федеральна державна освітня установа "Іванівська школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, ім. О. Д. Стасової"), де в період 1933-1957 рр. навчалися та проживали багато дітей із Китаю. У межах однієї статті неможливо окреслити всі аспекти обраної проблеми.

Перспективними напрямами для подальшого дослідження означеної тематики є питання діяльності трудових комун для неповнолітніх в Україні в першій половині ХХ ст. як підґрунтя створення системи дитячих селищ у КНР у 80-х рр. ХХ ст., більш детальне вивчення виховних методів і підходів у системі інтербудинків СРСР та дитячих будинків КНР, історико-педагогічні зв’язки КНР та СРСР (України) тощо.

 

Список використаних джерел

  1. Вождаева, О. Интердом : приют для детей коммунистов [Текст]  [Электронный ресурс] / Оксана Вождаева // Русская служба ВВС. – Режим доступа : http://www.bbc.co.uk/russian/russia/2013/06/130606_interdom_ivanovo. shtml.
  2. Ларин, А.Г. Китайские мигранты в СССР : история и современность [Текст]  / А. Г. Ларин. – М. : Восточная книга, 2009. – 502 с.
  3. Материал пресс-канцелярии Госсовета КНР. В Китае 573 тыс. детей-сирот [Текст] [Электронный ресурс].  – Режим доступа : http://www. abirus.ru /content /564/623/627/719/11285.html.
  4. Матола, В. Голова ЮНІСЕФ в Україні : Велика кількість сиріт в Україні – наслідок радянської системи [Текст]  [Електронний ресурс] / В. Матола // Тиждень. – 01.06.2013.– Режим доступу : http://tyzhden.ua/Society/81103 /PrintView.
  5. Особое образование // Китай : факты и цифры (2010). – Пекин, 2011. – 209 с.
  6. Усов, В. Китайские воспитанники интердомов России [Текст]  / В. Усов // Проблемы Дальнего Востока.  1997. – № 4. – С. 102-117.
  7. Усов, В. Они жили в советском интердоме (три книги китайцев с воспоминаниями о годах, проведенных в СССР) [Текст] / В. Усов // Проблемы Дальнего Востока. –  2007. – № 3. – С. 25-134.
  8. Цинг, Ш. Китайская гвардия Интердома [Текст]  [Электронный ресурс] / Шао Цинг // ССТV.сom. 27.08.2012. – Режим доступа : http://www.cntv.ru/2012 /08/27/ARTI1346050764838445.shtml.
  9.  Чэнь, Цз. Моя жизнь, связанная с автопромышленностью
    Китая  [Текст]  /  Цзутао Чэнь. – Пекин : Renmin chubannian, 2005. – 352 с.
  10. Han, W. Why do we have orphans / Wen Han // China Today. – 2012. – # 1 (January) – P. 12
  11. Zhong, J. Older children in Chinese orphanages // Social Work. – 2010. – # 156. – Р. 3-18.

 

Калашник Л.С. Опыт Ивановского интердома как основа деятельности системы социальной опеки о детях-сиротах в КНР

Статья посвящена генезису историко-педагогического процесса в КНР, в частности становлению системы учреждений социальной опеки о детях-сиротах. Основой для формирования современной государственной системы социальной опеки о детях-сиротах в КНР являются учреждения интернатной формы содержания детей-сирот, которые существовали в СССР в 20-50-х гг. ХХ ст. и в которых проживали дети из Китая. Ивановский Интердом (г. Иваново, РФ) был крупнейшим из тогдашних учебных заведений для детей иностранных граждан.

Ключевые слова: интердом, КНР, дети-сироты, система интернатных учреждений образования, система социальной заботы, Ивановский Интердом.

 

Kalashnyk, Lyubov. Experience of Ivanovo Interdom as the Framework of Social Care System for Orphan Children in China

This paper focuses on the historical and pedagogical process genesis in the PR China, in particular the establishment of social care institutions for orphans in this country. Orphanages make the main form of social care institutions for orphans in China. It is to be mentioned that the modern Chinese social care system basis  on the experience of early USSR (20-50 of the XX cent.) establishments for orphans. That time a lot of children (mainly the children of Chinese government and political leaders) from China were taken to the USSR for education and as political hostages. Mainly they lived in Ivanovo Interdom (city Ivanovo, Moscow region). Returning to their country in 1960th and occupying high government positions they made the whole system of social care, system of orphans’ care in particular, according to the best Soviet examples.

Key words: orphanage for children-foreign citizens, China, orphans, system of boarding schools, social care system , Ivanovo Interdom.

Permanent link to this article: https://www.narodnaosvita.kiev.ua/?page_id=2162