Print this Сторінка

Бондар В.І., Гладуш В.А. Онуфрій Миколайович Смалюга: сторінки біографії та внесок у підготовку педагогічних кадрів

УДК [376 : 378. 046.4] (477)

 

Бондар В.І.,
директор науково-дослідного центру інклюзивної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член НАПН України;

Гладуш В.А.,
завідувач кафедри педагогіки та корекційної освіти Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, доктор педагогічних наук, доцент

 

Онуфрій Миколайович Смалюга: сторінки біографії та внесок у підготовку педагогічних кадрів

 

Висвітлено маловідомі сторінки життя та науково-педагогічної діяльності О. М. Смалюги, його внесок у підготовку дефектологічних кадрів та організацію їхньої післядипломної освіти в Україні.

Ключові слова: науково-педагогічна діяльність, дефектологічний факультет, дефектологічні кадри.

 

Постановка проблеми. Реалізація освітніх завдань, що стоять перед сучасними педагогічними навчальними закладами, значною мірою залежить від рівня розвитку педагогічної науки, вивчення та врахування історичного досвіду. У вирішенні цих проблем у другій половині ХХ ст. важливу роль відіграв дефектологічний факультет Київського державного педагогічного інституту (КДПІ) імені О. М. Горького, нині – Інститут корекційної педагогіки і психології НПУ імені М. П. Драгоманова, який у післявоєнні роки очолював Онуфрій Миколайович Смалюга. Системно-хронологічний аналіз біографії та діяльності цього вченого дозволить глибоко вивчити і суттєво доповнити історію розвитку системи педагогічної освіти дефектологів в Україні.

Аналіз актуальних досліджень. Проблеми історії корекційної педагогіки висвітлювали у своїх наукових працях В. Бондар, В. Золотоверх, Л. Одинченко, І. Колесник, О. Потапенко, М. Супрун, С. Федоренко, О. Форостян, О. Шевченко, М. Ярмаченко та інші. Утім ще залишається чимало не досліджених архівних документів. Особливий інтерес сьогодні становлять маловідомі біографічні факти, особистий внесок науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ України в розбудову системи спеціальної освіти, дефектологічної науки.

Мета публікації полягає в оприлюдненні маловідомих фактів життєвого шляху та науково-педагогічної діяльності декана дефектологічного факультету КДПІ ім. О. М. Горького (1946-1950 роки) Онуфрія Миколайовича Смалюги.

Виклад основного матеріалу. У післявоєнні роки у складі Київського педагогічного інституту імені О.М. Горького було поновлено дефектологічний факультет (єдиний в Україні), який готував учителів-дефектологів для спеціальних шкіл України. Деканом факультету став Онуфрій Миколайович Смалюга, український дефектолог, ім’я якого із вдячністю пам’ятають, але його тернистий життєвий шлях, науково-педагогічна діяльність, на наш погляд, недостатньо висвітлені в науковій літературі. Нинішні викладачі, дефектологи-практики, студенти мають більше знати про людей, які стояли біля витоків вищої дефектологічної освіти в Україні.

На північному заході України, на Поліссі, в с. Матов Горохівського району (із 1939 р. – Волинська область) 1892 року (точна дата невідома) у родині хлібороба народився Онуфрій Миколайович Смалюга – майбутній український дефектолог, методист і організатор вищої дефектологічної освіти в Україні [4].

Онуфрій Миколайович в автобіографії пише, що на момент його народження родина складалася із п’яти осіб і знаходилася у страшенних злиднях. Батько працював у поміщика трачем і від непомірно тяжкої праці рано помер. Мати також тривалий час працювала в наймах. Усі діти з раннього дитинства у різний спосіб заробляли на хліб. Старша сестра з братами – пастухами, мати з Онуфрієм подалася до Житомира, де обоє влаштувалися на чорноробами до сирітського притулку. Згодом за старанність й сумлінне ставлення до праці матір перевели працювати кухаркою, а Онуфрія − вихователем-доглядачем за дітьми з вадами розвитку. З цього часу почалося його нове життя, поступово формувався інтерес до педагогічного ремесла.

Хлопцеві вкрай не вистачало елементарної освіти. Тому від 1911 до 1917 року він навчався у двокласній школі м. Житомира, де здобув освіту вчителя школи грамоти. Теоретичні знання, які здобувалися в школі, поєднувалися з практикою роботи з дітьми, оскільки він продовжував працювати доглядачем у сирітському притулку, де його увагу привернули особливості роботи з аномальними, важковиховуваними дітьми, прийшло усвідомлення необхідності продовжувати навчання з метою професійного зростання.

Революційні змагання на українських землях, зокрема діяльність Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, їхні заходи з реформування системи освіти в Україні вплинули на формування національної свідомості О. М. Смалюги та якоюсь мірою створили сприятливі умови для подальшого вдосконалення його освіти: у 1917-1920 роках він навчався в учительській семінарії м. Житомира, після закінчення якої здобув освіту вчителя трудової школи. Уже на третьому році навчання молодий чоловік знайшов вільний час і влаштувався працювати вихователем дитячої хати. Спілкування з дітьми, надання їм допомоги стало основоположним принципом життєдіяльності О. М. Смалюги.

Установлення радянської влади в Україні створило нові перспективи молодим людям, оскільки доступ до вищої освіти став вільним; при цьому для більшості з них – безкоштовним. Необхідно було мати тільки бажання вчитися. У жовтні 1919 року у Поліському краї було відкрито педагогічний інститут, перший педагогічний вищий навчальний заклад. Спочатку він називався Волинським педагогічним інститутом, із 1920 року – Інститутом народної освіти, пізніше – Житомирським педагогічним інститутом. У 20-х роках минулого століття діяльність інституту позначилася пошуками нових форм організації і методів навчання. Це зумовлювалося тим, що основною ланкою освіти в той час була семирічна школа. Тому уряд України прийняв Постанову про факультети соціального виховання (соцвих) для підготовки вчителів семирічок і працівників дитячих закладів. Перебудова торкнулась і змісту та форм навчання: у програмах різко зменшувалася кількість лекцій, зростала питома вага лабораторних робіт, семінарів, екскурсій. Багато уваги приділялося педагогічній практиці й вивченню студентами школи. Один день тижня відводився для проведення практики. Хоча названі новації сприяли зміцненню зв’язків інституту зі школою, як стверджують історики педагогіки, скорочення теоретичних курсів, упровадження так званих лабораторно-дослідних методів негативно позначилися на загальноосвітній і теоретичній підготовці педагогічних кадрів. Проте через великий дефіцит педагогічних кадрів у республіці керівництвом Народного комісаріату освіти УРСР, ректоратом інституту стимулювалася педагогічна діяльність студентів, особливо в сільських школах, тобто було започатковано форму навчання на зразок робітфаків, а пізніше – заочного навчання. Тому 28-річного О. М. Смалюгу лише за результатами співбесіди зарахували до цього навчального закладу на факультет соціального виховання з чотирирічним терміном навчання, після закінчення якого він отримав кваліфікацію педагога-організатора.

Громадянська війна, голод, розруха, масове безробіття, які охопили майже всю територію України, спричинили появу в суспільстві великої кількості дітей-сиріт, хворих, безпритульних, з фізичними і психічними порушеннями, які потребували особливої опіки держави, посиленої уваги суспільства. Тому радянським урядом вживалися заходи щодо створення спеціальних навчально-виховних закладів для дітей зазначеної категорії, серед яких були так звані дитячі комуни. О. М. Смалюгу як людину з педагогічним досвідом 1923 року призначили завідувачем педагогічної частини дитячої комуни м. Житомира, де проявилися його здібності не тільки до навчання і виховання дітей, а й до організаторської роботи.

Високі організаторські здібності, педагогічну витримку і толерантність О. М. Смалюги помітили керівники відділу народної освіти, тому 1925 року його направили працювати завідувачем семирічної школи с. Смоківки Житомирської області, а в 1927 році –  завідувачем дитячої комуни м. Житомира. Робота в комуні стала справжнім випробуванням його професійності, адже категорія дітей у подібних закладах відрізнялася строкатістю. Крім безпритульних дітей, які внаслідок своєрідного способу життя набули особливих рис характеру і поведінки, у закладі виховувалися й діти з фізичною і психічною дефективністю, моральною дефективністю, що проявлялася в порушенні норм поведінки, антисоціальності, злочинності та інших соціальних вадах.

Прагнення до нових знань, педагогічних експериментів спонукали О. М. Смалюгу до наукової діяльності. У 1929 році він успішно захистив свою першу наукову працю з теми "Самоврядування в дитячому будинку-інтернаті (до питання про організацію дитячого колективу)", що стало підставою для зарахування його до аспірантури.

Отож, у 1930-1933 роках О. М. Смалюга навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки (м. Київ), після закінчення якої отримав кваліфікацію "Викладач вищого навчального закладу, педагог-дефектолог".

Як уже зазначалося, у період розбудови УРСР заохочувалася практична діяльність студентів, аспірантів на виробництві. О. М. Смалюзі було вже тридцять вісім років, йому, окрім проведення дисертаційних досліджень, необхідно було забезпечувати матеріальні потреби своєї сім’ї. Цю дилему він вирішив у Київській досвідно-педагогічній станції, до складу якої входили кабінети індивідуальної педагогіки та соціальної педагогіки, де організовувалося підвищення кваліфікації, перепідготовка, проводилися педагогічні експерименти.

На початку 30-х років ХХ століття в Україні все більш очевидно визнавалася незадоволеність роботою дитячих спеціальних закладів. Їх організація, зміст, методи виховання дітей суперечили принципам роботи і завданням спеціальних шкіл, які ставилися урядом перед органами освіти. Ураховуючи значний педагогічний досвід роботи у спеціальних закладах, прагнення до науково-дослідної діяльності, позитивні особистісні риси, керівництво Київського міського відділу народної освіти призначило О. М. Смалюгу інспектором-методистом спеціальних шкіл м. Києва. Регулярні відвідування спеціальних дитячих закладів, інтерес до вивчення індивідуальних психологічних особливостей дітей, теоретичні пошуки розв’язання цих проблем сприяли написанню наукових статей. Так, 1935 року в науково-методичному журналі "Радянська школа" було опубліковано його статтю "Учні, які закінчили допоміжні школи на виробництві", у якій автор порушив важливу на той час проблему, що не втратила своєї актуальності й сьогодні – місце випускників допоміжних шкіл на виробництві. Адже основне завдання навчально-виховного закладу – дати елементарні знання, необхідні для життєдіяльності молодої людини, сформувати в неї початкові трудові навички. Проте не менш важливим фактором успішної соціалізації дітей є готовність суспільства, трудового колективу виробничого підприємства прийняти таку молодь у своє середовище, забезпечити її належним соціально-педагогічним супроводом, тобто соціальний захист, гідна заробітна платня, житло, медичне забезпечення.

У цьому ж році в журналі "Жизнь глухонемых" вийшла наукова стаття "Система освіти для глухонімих в УРСР", у якій молодий учений презентував великі здобутки державної політики уряду УРСР у розвитку дітей з вадами психофізичного розвитку, зокрема глухонімих, типи навчальних закладів, структуру і зміст навчально-виховного процесу в таких освітніх установах.

У 1934 році О. М. Смалюгу призначили інспектором-методистом Народного комісаріату освіти УРСР. Діяльність на цій посаді давала широкі можливості всебічно і масштабно вивчати проблеми спеціальних шкіл України, певною мірою впливати на їх розвиток та вдосконалення. У кінці 30-х рр. ХХ ст. мережа спеціальних шкіл [1] включала 83 школи для глухонімих на 9 419 учнів, 17 шкіл для сліпих на 957 учнів, 27 шкіл для розумово відсталих на 3 019 учнів, одну школу для пізньоглухих на 182 учня, одну школу для слабозорих на 69 учнів, три школи для логопатів на 251 учня, чотири школи для дітей важковиховуваних на 578 учнів. В усіх школах навчанням було охоплено 14 475 учнів, що зумовлювало велику за обсягом практичну діяльність у спеціальних школах.

О. М. Смалюга об’їздив майже всі школи, досконало знав нагальні проблеми системи спеціальної освіти, зокрема і проблеми відбору дітей до різних типів закладів, труднощі функціонування закладів за мізерного фінансування, складне становище із дефектологічними кадрами тощо. Як результат, з’явилися його наукові статті "Диференціація закладів для дефективного дитинства" (1937 рік), "Педологічне викривлення в практиці спеціальних шкіл" (1938 рік), "Заклади для дефективних дітей в УРСР. Із досвіду роботи спецшкіл" (1939 рік).

У першій статті автор аргументовано розкрив особливості розвитку аномальних дітей, специфіку роботи педагогічних кадрів та необхідність диференціації навчально-виховних закладів відповідно до категорії дітей. Увага акцентувалася на необхідності ґрунтовного вивчення дітей лікарями, педагогами, психологами перед розподілом їх до спеціальних закладів. Друга стаття, на наш погляд, у зазначений час була досить актуальною і сміливою. Як продовження першої публікації, у ній представлено деякі викривлення педологічної науки, які негативно відобразилися на функціонуванні допоміжної школи. Автор, аналізуючи теорію педології, зокрема патологічної педології, дійшов до висновку, що попри гостру необхідність, такі питання, як природа розумової відсталості, причини її виникнення, на жаль, ігнорувалися педологами. Це негативно відображалося на практиці комплектування спеціальних шкіл для розумово відсталих дітей. Зокрема, відбір дітей до допоміжних шкіл здійснювався за обов’язковою участю педологів (лікаря-педолога і шкільного педолога), а оскільки їхні уявлення про те, що розумова відсталість є нібито лише наслідком низької обдарованості, яка передавалася від батьків, ця робота в багатьох випадках не давала об’єктивних результатів обстеження дітей, що призводило до серйозних помилок у розподілі дітей до навчально-виховних закладів. У третій статті було описано досягнення радянської влади в питаннях розбудови системи спеціальної освіти в УРСР. Автор акцентував увагу на тому, що незважаючи на труднощі у створенні відповідного навчально-методичного забезпечення, фінансування потреб спеціальних закладів, дефіцит педагогічних кадрів, мережа спеціальних шкіл в Україні поступово розширювалася, а навчально-виховний процес удосконалювався.

У 1936 році Київська досвідно-педагогічна станція була реорганізована в Центральний науково-методичний кабінет спеціальних шкіл м. Києва, директором якого було призначено О. М. Смалюгу. Надання науково-методичної допомоги працівникам спеціальних шкіл, підвищення кваліфікації дефектологічних кадрів стало основними завданнями кабінету. За короткий термін працівниками кабінету було видано до друку декілька навчальних посібників, зокрема, "Фізичне виховання в школі сліпих. Обмін педагогічним досвідом" (М. І. Гольдфайн), "Навчання грамоти глухонімих у школах дорослих" (К. С. Кірічек) та чимало збірок методичних матеріалів. У бібліотечних фондах збереглися деякі з них: "Резолюції Республіканської наради робітників допоміжних шкіл та проект плану роботи методичного кабінету на 1939 рік" (1939 рік), "Інструктивні матеріали до проведення іспитів у школах сліпих у 1939 р. та методичні матеріали з досвіду роботи шкіл сліпих УРСР" (1939 рік), "Методичні матеріали до серпневих учительських нарад шкіл глухонімих" (1939 рік), "Методичні матеріали для шкіл дорослих сліпих" (1941). Усі збірки методичних матеріалів виходили за редакцією О. М. Смалюги, який у 1938-1941 роках працював ще й за сумісництвом завідувачем відділу видавництва "Радянська школа".

Важливим є той факт, що з метою більш активного просування і вирішення наболілих проблем спеціальної школи О. М. Смалюга брав активну участь у громадському і політичному житті м. Києва. Завдяки професійним якостям, особистісним рисам, бездоганному ставленню до педагогічної праці 1939 року його було обрано депутатом Київської міської ради.

Як і для всіх громадян України Велика Вітчизняна війна була трагічною сторінкою в житті О. М. Смалюги. Через граничний вік (на момент початку війни йому виповнилося 49 років) він не підлягав призову до лав Червоної армії, а за спрямованістю професії – евакуації у союзні республіки, віддалені від лінії фронту, тому залишався в окупації за місцем проживання, у м. Києві.

Як патріот своєї Вітчизни Онуфрій Миколайович брав активну участь у захисті рідних земель, зокрема, в обороні Дніпра – був на окопних роботах поблизу Києва, Канева, Пирятина (10 липня – 10 листопада 1941 року). У липні 1941 року у зв’язку з непередбачуваним проривом ворога брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками на р. Удай. Із 29 серпня до 10 вересня 1941 року був захоплений у полон, перебував у таборі (м. Пирятин), але був випущений як цивільний працівник [3]. Цей уразливий момент у біографії вченого був тяжкою згадкою упродовж життя та перепоною для діяльності, оскільки органи КДБ неодноразово перевіряли цей випадок і проявляли до нього відверту недовіру.

В окупаційному Києві О. М. Смалюга працював вихователем Київської школи-інтернату для сліпих дітей і робітником щіткової майстерні, яка функціонувала при школі для набуття практичних навичок сліпими учнями в оволодінні цим ремеслом (10 грудня 1941 року – 25 жовтня 1943 року).

Після звільнення м. Києва від окупантів О. М. Смалюгу спочатку призначили завідувачем педагогічної частини Управління трудового резерву м. Києва (7 листопада 1943 року – 29 вересня 1944 року), а з 5 січня 1944 року – заступником директора НДІ дефектології МО УРСР по науковій частині.

Із відбудовою народного господарства України поступово відновлювалася мережа навчальних закладів і наукових установ, зокрема – і НДІ дефектології МО УРСР, директором якого було призначено доктора педагогічних наук М. М. Грищенка. Це дозволило значно розширити наукові дослідження в галузі дефектології і суміжних з нею наук. За активної участі О. М. Смалюги почав друкуватися науково-методичний збірник "Вісник дефектології", у якому публікувалися останні рішення уряду УРСР щодо розвитку системи спеціальної освіти, розширення медичної, психологічної і педагогічної допомоги аномальним дітям, методичні рекомендації вчителям спеціальних шкіл з організації виховної роботи і методик проведення навчальних занять, аналізувався та поширювався передовий педагогічний досвід відбудованих спеціальних шкіл, кращих дефектологів, висвітлювалися доробки наукових співробітників інституту та вчителів-практиків, наприклад, "Науково-методичні матеріали для спеціальних шкіл" (1945 рік), "Науково-методичний матеріал для учителів шкіл сліпих, глухонімих та допоміжних: доповіді та резолюції роботи секцій Республіканської наради директорів і учителів спеціальних шкіл" (1946 рік), "Збірка науково-методичних матеріалів для спеціальних шкіл" (1947 рік) тощо.

Серед наукових праць важливе значення мала стаття О. М. Смалюги "Підвищення ідейно-політичного та фахового рівня працівників спеціальних шкіл" (1945 рік). Вивчаючи стан розвитку спеціальних шкіл в Україні, автор дійшов висновку, що навчально-виховний процес у закладах подібного типу неможливо покращити без активної участі педагогічних працівників, рівень освіченості яких на той час був дуже низьким. І дійсно, статистичні показники переконливо свідчать, що якщо в 1947/1948 навчальному році функціонувало "78 спеціальних шкіл (45 – для глухонімих, 20 – для розумово відсталих, 13 – для сліпих дітей) із 721 педагогічним працівником" [5, спр. 424, арк. 1-3], то відразу після війни вони були значно нижчими. Кількість педагогів, які мали спеціальну або вищу педагогічну освіту, була незначною. Тому першочерговим завданням, на думку вченого, було вдосконалення їхньої кваліфікації, особливо вивчення останніх досягнень психології і педагогіки, специфіки методик викладання предметів, тобто основ наукових знань фахової спрямованості.

Питання підготовки дефектологічних кадрів, удосконалення їхньої післядипломної освіти стали наріжним каменем діяльності О. М. Смалюги у цей період, тому 15 вересня 1945 року йому запропонували посаду викладача кафедри спеціальної педагогіки і психопатології, а 1946 року його було призначено деканом дефектологічного факультету КПІ ім. О. М. Горького. В архівних фондах інституту збереглися протоколи засідань кафедри спеціальної педагогіки і психопатології за 1947 рік [2], аналіз яких засвідчує визначну роль Онуфрія Миколайовича у створенні й розбудові вищої дефектологічної освіти в Україні. У цей період, керуючись нагальними потребами факультету, він видав такі наукові праці: "Розумово відсталі діти та навчально-виховна робота з ними" (поради для батьків) (1946 рік), "Корекційно-виховна робота в допоміжній школі" (1946 рік), "Організація навчально-виховної роботи з розумово відсталими дітьми" (поради для вчителів) (1946 рік), "Заходи щодо дітей з фізичними і інтелектуальними дефектами в УРСР" (1947 рік), "На допомогу батькам розумово відсталих дітей" (1948 рік), "Наслідки перегляду складу учнів допоміжних шкіл на Україні"(1949 рік). Хоча перераховані роботи носили дещо описовий характер, головна ідея його публікацій зводилася до того, що своєрідність і недосконалість виконання розумово відсталими дітьми тієї чи іншої діяльності може корегуватися за умови раціонально поставлених цілей і задач їх навчання і виховання, що було методологічно важливим у підготовці дефектологічних кадрів та організації і проведенні їхньої післядипломної освіти.

Реформи, які проходили у вищій освіті, спричинили скорочення малочисельних факультетів педагогічних інститутів. Штатні посади деканів факультетів, де кількість студентів була меншою, ніж 200 осіб, було анульовано, тому 15 жовтня 1950 року відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР О. М. Смалюгу звільнено з посади декана дефектологічного факультету розпорядженням Міністерства освіти УРСР № 17-02 від 12.10. 1950 р. Дефектологічний факультет отримав статус відділення педагогічного факультету.

Працюючи у КДПІ ім. О. М. Горького до останнього часу життя (помер учений 17 листопада 1957 року), О. М. Смалюга поєднував викладацьку роботу з науково-дослідною. Він досліджував ефективність застосування індивідуального підходу до розумово відсталих учнів у процесі навчання рідної мови і математики, результати якого покладено в основу кандидатської дисертації, захищеної 10 червня 1955 року, чим довів свою відданість педагогічній діяльності, демонструючи виняткові вольові риси в дослідницькій роботі. У цьому ж році вийшли друком його наукові праці "Індивідуальний підхід на уроках мови та математики" та "Читанка для 2 класу допоміжних шкіл", якими тривалий час користувалися як педагогічні працівники, так і учні допоміжних шкіл в Україні [3].

Висновки. Вивчення життєвого шляху та науково-педагогічної діяльності Онуфрія Миколайовича Смалюги показало, що через усе своє життя, долаючи численні бюрократичні та соціальні труднощі, цей український педагог, учений-дефектолог був винятково відданим спеціальній педагогіці. Досвідчений і працелюбний практик-дефектолог працював на різних місцях у спеціальних педагогічних закладах освіти з різними категоріями аномальних дітей, маючи загальний педагогічний стаж понад 30 років. Наполегливий учений-дослідник опублікував майже 20 наукових праць, у яких розкрито актуальні проблеми теорії і практики дефектологічної науки та які були вкрай потрібними для педагогічних працівників спеціальних шкіл. О. М. Смалюга був талановитим керівником навчального підрозділу педагогічного інституту та активним організатором вищої дефектологічної освіти в Україні.

 

Список використаних джерел

1. Бондар, В. І. Історія олігофренопедагогіки [Текст] / В. І. Бондар, В. В. Золотоверх. – К. : Знання, 2007. – 376 с.
2.   Державний архів м. Києва. – Ф. Р-346, оп. 2, спр. 110, 12 арк.
3.   Державний архів м. Києва. – Ф. Р-346, оп. 5, спр. 421, 9 арк.
4.  Дефектологічний словник : навчальний посібник / за ред. В. І. Бондаря, В. М. Синьова. – К. : МП "Леся", 2011. – 528 с.
5.   Центральний Державний архів вищих органів влади України. – Ф. 166, оп. 3.

 

Бондарь, В. И., Гладуш В.А. Онуфрий Николаевич Смалюга: страницы биографии и вклад в подготовку педагогических кадров

Освещены малоизвестные страницы жизни и научно-педагогической деятельности О. Н. Смалюги, его вклад в подготовку дефектологических кадров и организацию их последипломного образования в Украине.

Ключевые слова: научно-педагогическая деятельность, дефектологический факультет, дефектологические кадры.


Bondar, V.I.,  Gladush, V.A.  Onufriy Mikolayovich Smaluga: Pages Biography and Contribution to the Preparation of Pedagogical Staff
It was shown not very known pages from life and scientific and teaching activity of O. M. Smalugi, his contribution to the preparation of defectology staff and arrangement of its postgraduate education in Ukraine.
Key words: psychiatrist, department of special pedagogics and psychopathology, defectology staff. 

Permanent link to this article: https://www.narodnaosvita.kiev.ua/?page_id=2205